Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

    До обіду в селі спорожніло з десяток хат. Там, де вчора стояли ґазди, лишались тільки відкриті двері й пилюка на стежці. У тих, хто добровільно віддав усе, що просили, — лишились стіни. Без корів, без коней, без зерна. Вони стояли, як в’язні в рідній хаті, що стала вже чужою.

    Забрали геть усе. Коней гнали по вулиці, свиней вантажили у вози. Мішки з мукою й пшеницею тягли, мов здобич. І навіть постіль, кожухи, рушники, дитячий одяг — усе зникало, щезало у вирі владної жадібності. У баби Горпини витягли ікони, кидали на підлогу, топтали чобітьми. Той дзенькіт скла, отой сухий тріск — він лунав у серці, як грім.

    Богдана стояла біля вікна, біла, як стіна. В грудях — тремтіння, в горлі — ком. Вона не впізнавала свого села. Не впізнавала людей: от дід Гнат, що ще вчора сміявся з малими, тепер іде з вузликом за плечима, зігнутий. От Ганна Миронова плаче, стискаючи пелюшки в руках. От сусіди — ті, з ким ділила воду, хліб, слово — ідуть, мов приречені.

«Хіба це гріх — мати землю, що діди обробляли? Хіба це злочин — мати дві свині, аби годувати дітей?» — питала себе Богдана, і відповідей не було. Лише тиша, що стугоніла у вухах.

    Андрій же — мов камінь. Ніби все це було не з ним. Ходив упевненим кроком, дивився просто, голос спокійний. І в цьому спокої було щось страшне. Щось, що віддаляло його ще далі. Від неї, від людей, від землі. Спокійний, без будь-якого смутку чи жалю увійшов до хати. Богдана з дітьми сиділи в кімнаті, батьків видно не було. Сумна, очі заплакані, навіть не звернула уваги на нього. Мовчки посунув до печі, по каструлям заглядає. 
- Їсти даш чоловікові? - роздратовано до неї

- А тобі спокійно кусок в горло лізе? - так само роздратовано до нього

- А чого б не ліз? День важкий! Багато роботи. 
- То у тебе це просто важкий день? Андріє, тобі просто важкий день?! - вже й не звертала уваги що батьки почують, що дітей злякає. Хотіла увіпʼятись йому в горло та душити до останнього хрипу. 
- Що ти хочеш? 
- Я хочу жити! Вільно і спокійно! І не переживати, що завтра радянська влада постукає у наші двері і я з дітьми буду змушена їхати на заслання. 
- Не постукає! 
- Та звідки тобі знати? Чи ти думаєш, що вони не погребують тобою, бо ти працюєш на них, виконуєш їх злочини? 
- Ти що дурню несеш? - аж підскочив від тих слів. Розсердився, почервонів, на шиї вени запульсували. - Ти жінко, думай що говориш! Які ще злочини? Все в рамках закону! Він повинен бути один для всіх! 
- Та він не один для всіх! За що діда Гната погнали? Бо мав курей на пʼять більше чим у сусідів? За що Ганну з Мироном і дитиною? Бо батьки після смерті шмат землі лишили по собі? Та що ці люди зробили поганого твоїй клятій владі? Та як ти жити далі збираєшся з цим? Як людям в очі тепер дивитись? 
- Наказ такий був згори! Накази не обговорюються. А людям в очі дивитись не довго. Після нового року переїдемо. 
- Що? Що ти таке кажеш? Ти зможеш спокійно спати? І куди це ми переїдемо? В одну з пустих хат, де ще вчора жили люди? 
- В місто поїдемо. - Андрій вже знав це точно.
Колективізацію в селі провели чудово, впорались ще краще ніж того очікували. Ще минулого разу як був у Аркадія Леонідовича, той сказав, що пора до міста перебиратись. Нема чого таким молодим і перспективним просиджувати штани в глухому селі. Якраз квартира звільнилась гарна. Всій сімʼї місця вистачить. 
- Нікуди ми не поїдемо! Ти собі їдь, а ми з дітьми тут будемо! 
- Всі поїдемо і крапка!  - грюкнув по столу і вийшов з хати так і не дочекавшись своєї вечері.