Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

Усі права захищено.
Текст цього твору є інтелектуальною власністю автора.
Будь-яке копіювання, поширення, відтворення чи використання

фрагментів без письмової згоди автора Соломії Реус суворо заборонене.
Порушення авторських прав тягне

за собою відповідальність згідно з чинним законодавством.

Літо 1933

   Місто зустріло сім’ю Чугуєвих розлогими вулицями, гуркотом трамваїв, гулом кроків на бруківці та незнайомим запахом диму, асфальту й чужих вечерь, що вивітрювались з чужих вікон. Усе тут було не так, як у селі. І навіть повітря мало інший присмак — ніби відсторонене, ділове, що не знало ні рідного поля, ні свіжоскошеного сіна, ні тепла землі після дощу. Тут серед мурованих фасадів, шпилястих дахів і поспішливих постатей, що не зупинялися, не вітались і не дивились в очі, Богдана з Андрієм оселились у просторій квартирі, яку держава виділила їм — як новим господарям, як «заслуженим».

   Після запилених віконечок сільської хати, ця оселя здавалася справжнім палацом. Чотири кімнати! Чотири! Ще вчора вони впʼятьох тулилися в одній тісній кімнатчині, де дим із печі змішувався з дитячим сміхом і запахом свіжоспечених паляничок. А тут — високі стелі, що губилися в сутінках вечора, великі вікна, крізь які лилося світло й відкривались інші світи, паркет, що скрипів під ногами так, ніби шепотів якісь спогади минулих мешканців.

    Вітальня зустрічала їх округлим, масивним столом — наче серцем оселі. Поряд — глибокі шафи, в яких стояли тарілки з ніжними блакитними візерунками, чашки, тонкі як папір, та ложечки з загнутими ручками. Данка торкалась їх обережно, як скарбу — бо в селі вона й не мріяла про такий посуд. Під вікном зручно розмістився диванчик — м’який, трохи затертий, з невеличким журнальним столиком. Все це ніби дихало чужим життям. Усе було не їхнє, хоч тепер офіційно й належало їм.

    У спальні — розкішне, широке ліжко з вигнутими ніжками, простора шафа, полірований комод і туалетний столик із овальним дзеркалом. Богдана й не бачила таких речей навіть у сільських панів. В іншій кімнаті влаштували дитячу. Там уже стояли три дерев’яні ліжка, шафа для одягу, маленький письмовий стіл. А четверта — стала Андрієвим кабінетом. Темне дерево письмового столу, полиця з книгами, що лишилися від колишніх господарів, простий диванчик, на якому Андрій і спав.

   Так він сам захотів. Ще з тих пір, як народились діти, вони перестали спати разом. Спочатку — бо не вистачало місця. Потім — бо стало звично. А тепер Андрій казав, що має багато роботи: папери, доповіді, звіти. Писав до пізньої ночі, а тоді не хотів будити Богдану — й лишався в своєму кабінеті. Вона не заперечувала. Не питала нічого. Бо за ті роки звикла до його мовчанки більше, ніж до слів.

   Та звикнути до квартири — не змогла. Кожна річ тут дихала чужим життям. «Хто спав у цьому ліжку? Хто пив чай на дивані під вікном? Де тепер ті люди?» — питала вона себе знову і знову. Душу гнітили тривожні уяви: ось б’ють двері прикладами, ось плачуть діти, ось мати зі складеними в молитві руками просить не забирати єдине, а батько стоїть з понуреним поглядом під дулами, мовчки, ніби вже зламаний.

  І  щоночі їй вчувалися ці голоси. Щойно вона заплющувала очі — як прокидалася від глухого шепоту вітру чи скрипу паркету. Вони не покидали її. Ні вдень, ні вночі. Совість точила її, як вода камінь. Вона не могла знайти місця серед цих кімнат, попри всю зручність, новизну й розкіш. У її душі поселився неспокій.

— Ходім додому, — одного вечора прошепотіла вона Андрієві, коли той сидів над черговими паперами. — У село. Тут... мені погано.

— Тут тобі не добре? А в селі значить добре? Та я зі шкури ліз заради вас! Тут тобі і кухня з усім, дров носити не треба, вода он з крана прямісінько тече, не тягаєш відрами. І туалет з душем маєш прямо в хаті, а їй бачте не добре тут! Чи може ти маєш в селі кого, що так рвешся назад? - почула вона у відповідь від чоловіка і зрозуміла, що назад дороги вже нема. Потрібно звикатись та жити на новому місці.

   Їхнє життя змінилося так, як змінюється небо перед бурею — несподівано, глибоко, невідворотно. І хоч усе здавалося влаштованим, упорядкованим, навіть успішним — тиша між цими новими стінами мала інший, важчий відтінок.

   Діти швидко влилися у міський ритм: зранку школа — з червоними галстуками, з піснями про Леніна й майбутнє, що обіцяло щастя кожному трудящому. Потім гуртки — організовані, з ладом і натхненням. Надійка з першого заняття закохалась у фортепіано. Вона могла годинами перебирати клавіші в музичній школі, прислухаючись до кожного звуку, як до шепоту душі. Любочка захопилася малюванням — її зошити були розцяцьковані лініями, квітами, обличчями й кольоровими мріями. А Іван, серйозний і мовчазний, як батько, вивчав комбінації на шахівниці, відчуваючи задоволення від кожної виграної партії, ніби це був бій за майбутнє.

   Богдана ж поступово й майже непомітно перетворилася. З тієї, що несла відрами воду з криниці, що місила тісто руками й розпалювала піч щоранку, вона стала міською жінкою — стриманою, прямою в поставі, впевненою у кроці. Вона більше не опускала очей при зустрічі з продавщицею чи сусідкою, уміла відрізнити добру тканину від дешевої, навчилася мовчки зважувати ціни, як це робили інші міські господині — із легким змахом брів та холодною рішучістю.

   У квартирі панував лад. Підлоги блищали, посуд завжди був вимитий, білизна пахла милом і сонцем, бо вона й досі сушила її на балконі, де вітри трохи нагадували про поле. На плиті парував борщ, у духовці пікся кекс — бо тепер вона вже й на таке мала час і змогу. Вона знала, що від неї чекають — бути дружиною партійного працівника, зразковою, тихою, непомітною, але гідною.