Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

   Андрій з кожним місяцем зникав у роботі. Його кар’єра летіла догори, немов заздалегідь спланована стріла — спочатку скромні посади, потім — відповідальність, потім — влада. Тепер він був Секретар міськкому — з портретом Сталіна в кабінеті й секретаркою при вході. Повертатися додому став пізно, часто з порожнім поглядом і з якоюсь темною вагою в очах. Мовчав. Сідав вечеряти мовчки, часом навіть не торкався їжі, ніби його переслідували тіні рішень, про які не хотілось ні говорити, ні згадувати. У ньому зникла та юнацька наївна запаленість, що колись запалювала й його очі, додавала їм блиску. Тепер у його погляді була обережність, увага до дрібниць, вивірені паузи. Він вмів мовчати так, що від того ставало моторошно.

   Їхній дім стояв на міцному фундаменті нової влади. Вони мали все: їжу, дах, одяг, майбутнє для дітей. Але в повітрі щось постійно шелестіло. Щось невидиме й холодне. І Богдана з часом почала помічати те, чого раніше не бачила: у крамниці люди говорили пошепки, на вулиці — обходили теми, у дворі — мовчали, якщо хтось наближався. Страх. Не панічний, не голосний, але такий, що крадеться зсередини, як протяг із вікна. Хтось десь сказав зайве слово — і вже його немає. Хтось не так подивився — і вже більше не працює. Люди вчилися не запам’ятовувати чужих слів, не повторювати й не питати.

   А ще — були села. Там, звідки вона вийшла. І там, хоч і не говорили про це, люди вмирали. У місті про це не згадували, мовчали. А вона — пам’ятала. І не могла забути.

   Одного дня, взимку, вона вмовила Андрія відпустити її. Лиш на день. Побачити матір, відчути рідну землю. Їхала з тривогою, мов на сповідь.

   Село зустріло її тишею. Вулиці — порожні. Вікна хат — темні. Димарі майже не куріли — дрова закінчились. Повітря було пронизливе, як біль. Люди не виходили на двір без потреби. Тиша гнітила більше, ніж слова.

   Батьківська хата стояла, та ніби вгнулась, похилилась від часу й нужди. Двері відчинились повільно. Всередині — темно, холодно. Мати обняла її мовчки. Батько сидів за столом, мовчав, тільки дивився. В його погляді було все: докір, біль, смуток. А ще — тиха гордість.

Обід був скромний: тарілка затірки з водою, кілька варених мерзлих буряків з гичкою. Ні запаху каші, ні хліба. Ні тепла. В хаті пахло вогкістю й порожнечею.

— Живемо, — тихо мовила мати. — Що вже…

   Вона пройшлась селом. Побачила, як похмуро стоять хати. Згадала, як колись тут гомоніли, співали, пахло пирогами й молоком. А тепер — лише втрати. Жінки влітку гнули спини в полі, вирощували картоплю, буряки, пшеницю — а врожай вивозили ешелонами. Людям залишалось мерзле лушпиння, кропива, затірка, молитва.

   Вона поверталася до міста іншою. Тиша квартири тепер гнітила ще більше. А все здавалося таким бездоганним — чиста підлога, новий посуд, теплі ковдри. Та всередині все мовчало.

   І хоч Богдана мовчала теж — всередині неї проростав біль.

   Коли Богдана повернулася до міста, довго й зі сльозами на очах благала Андрія допомогти рідним. Він бурмотів щось холодне про «рознарядки», «плани заготівель», довго мовчав, замкнувся в кабінеті. Та вже пізно ввечері, коли діти спали, вийшов із кабінету і, зітхнувши, погодився. Саму Богдану в село не відпускав — замість неї раз на місяць відряджали водія. Той віз два пакунки: хліб, сіль, цукор, якщо щастило — трохи м’яса та кілька яєць. До пакунка Андрієвим батькам Богдана додавала відрізи тканини — у брата Микити нещодавно народився син, і вона, знаючи, як багато потрібно пелюшок, клала те, що залишилось від пошиття одягу дітям.

   Кожного разу згадувала батьків — худих, виснажених, із поглядами, сповненими болю. Вона бачила їх востаннє, коли відвідувала село взимку, і з того часу їй ставало легше лише на мить — після короткого Андрієвого звіту:

— Живі, здорові. Передавали вітання й подяку.

   У ті хвилини Данка подумки дякувала батькам, що віддали її заміж саме за Андрія. Бо тепер, як ніколи, вона могла бодай чимось допомогти рідним не вмерти з голоду.

   Коли у дітей почалися канікули, Богдана знову заговорила з чоловіком про поїздку в село. Хотіла побачити рідних, бодай на кілька днів. Андрій довго пручався: мовляв, роботи там нема, дітям краще вдома, у місті. Але за місяць мав відрядження до Москви, й нарешті погодився.

   Богдана сяяла від радості. Ретельно готувалась до дороги: купила на базарі харчі, зайшла до хлібної лавки, не забула й про відрізи тканини. Передивилася дитячі речі — Іванові штани та сорочки вже стали замалі, а для Петрика, сина Микити, ще згодяться. І навіть захопила солодощів — справжні цукерки з шоколадом і горішками, які Андрієві подарували на роботі. Думала: потішить ними рідних, хай хоч діти скуштують.

   Виїхали вдосвіта. Дорога тривала не довго — дві години машиною. Андрій по дорозі все наказував дітям бути тихішими, не розповідати про міське життя, не дратувати людей. І Богдану просив стежити за словами. Не подобалося йому, що вона надумала ночувати в селі, але не зміг відмовити. Не був він цілком бездушним.

   І сам, хоч не зізнавався, часто з тугою згадував рідний дім, село, безтурботне дитинство. Але не їздив туди три роки. І не через брак часу — робота, так, поглинала його, та не тільки в ній справа. Найбільше стримувала образа. Бо того осіннього дня, коли в селі проводили колективізацію, батько прийшов до нього в сільраду. Очі налиті слізьми, голос розбитий:

— Людей із хат женуть, Андрію! Невинних! Та за що?!

— Тату, радянська влада знає краще. Я нічого не можу зробити. Це рознарядка згори.

— Ох, Андрію... не думав я, що такого безсердечного виховаю. — І плюнув йому під ноги. А той плювок боляче влучив у серце, і досі ятрів образою.

   До села Богдана з дітьми приїхала близько десятої ранку. Їх зустріло лагідне сонце, гул тракторів у полі, аромат свіжоскошеної трави й голосне мукання корів. Машина одразу звернула до її батьківської хати. Водій допоміг винести все, що вона привезла.