Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

— Завтра зранку нас заберете, — нагадала Богдана.

— Добре, Богдано Тодорівно, — відповів водій.

   Вона з дітьми зайшла до хати. Там було порожньо — батьки, мабуть, у полі, хлопці десь бігають. Богдана виклала на стіл усе, що привезла. Діти, зачаровані новим простором, нишпорили хатою.

— Мамо, це тут ти жила? — Іван із подивом оглядався.

— Так, у цій хаті виросла.

— А де твоя кімната? — спитала Любка.

— Тут одна кімната. Я з братами спала на печі, батьки — он там, на ліжку.

— Ого! — Іван витягнув шию.

— А я хочу спати на печі! — захоплено вигукнула Надійка.

— То й поспите сьогодні. Дочекаємось діда з бабою, зайдемо до татових батьків — і будете спати на печі.

   Богдана вийшла з дітьми на вулицю. Сонце вже хилилось до заходу, кидаючи довгі тіні. Діти щебетали, вигадували собі забави, бігали, сміялися. А мати сіла на лаву під хатою й, ніби повернувшись у юність, вдивлялася в знайомий обрій. Степ, розігрітий сонцем, пахнув травами й пилом. Тут вона народилась, тут її коріння — життя, пам’ять, все найсвітліше. Але тепер усе ніби чуже. Вона ніби вдома, а ніби й ні. Степ кликав, але й відштовхував.

   Думки перервав жіночий голос із дороги:

— Ти дивись, які гості! — голос мав насмішку, та Богдана одразу впізнала його.

Оленка. Колись найрідніша подруга. Схудла, змарніла, очі запалі, щоки — провалля. Навіть сорочка — на кілька розмірів більша. Богдана мимоволі сором’язливо опустила очі. Її вигляд був куди кращим.

— Привіт, Оленко. Приїхала з дітьми в гості.

— Та бачу... Гарно виглядаєш. Сите життя тобі до лиця.

— Та ми живемо, як усі... А ти як?

— Як усі, кажеш? — гірко всміхнулась Оленка. — А по тобі й не скажеш, що мерзлу картоплю по колгоспних полях збираєш.

— Оленко...

— Яка я тобі Оленка? Стара баба страшна стала. А ти — як була Данка, так і залишилась. Хитра. Підступна. Як і твій чоловік. Плакала мені перед весіллям, що заміж за нього не хочеш — а тепер навіть до батьків не заглядаєш. Забули всіх. Ситий голодного не зрозуміє.

   Богдана хотіла ще щось сказати у своє виправдання, але вже колишня подруга зневажливо плюнула в її бік і, не обертаючись, рушила дорогою далі. Вона так і залишилася стояти, дивлячись їй услід. І за що ж так? Хіба вона завинила перед нею? Невже людину можна так щиро ненавидіти — просто за те, що тій пощастило більше?

   У цих думках її й застали батьки. Повільно, мовчки підходили до хати, і перше, що впало їй в око — як постаріли вони. Мати з новими зморшками на обличчі здавалася ще тендітнішою, сутулою, мовби зігнутою під тягарем невидимого болю. Її руки — сухі, втомлені, в мозолях — нагадували кору старого дерева. Очі, колись живі й теплі, тепер здавалися тьмяними, сповненими незгаслої втоми.

   Батько ледве переступав з ноги на ногу, його кроки були важкими, плечі — опущеними. Уся його постать випромінювала виснаження й безмовну журбу.

   І все ж Марія з Тодором щиро раділи: донька приїхала, та ще й з онуками! Мати, не присівши, одразу стала до печі — хутко заходилась готувати вечерю з відвареної картоплі. А батько вийшов із дітьми надвір — показував, як із гілок складати млин, і, здавалося, сам на мить знову став хлопчиком.

Марія раз по раз дякувала доньці за допомогу, цілувала їй руки, щоки, ледь стримуючи сльози.

— Доню, ти не уявляєш, як ми вдячні тобі… Ми б, мабуть, давно вже з голоду згинули, якби не твої передачі, — приговорювала вона, чистячи картоплю.

— Мамо, облиште… Це найменше, що я можу зробити. А де Степан і Гнат?

— Та, як завжди, на ставку — рибу ловлять. Минулого тижня аж три рибини витягли. Не великі, але вже щось було до столу.

   З маминих оповідей Богдана зрозуміла — справи геть кепські. Баба Горпина навесні померла, за нею — її середня дочка. У сусідки Гані чоловік нещодавно відійшов — молодий ще, ледве за тридцять, лише трохи старший за Богдану. І стало страшно. Бо смерть не обирає — вона косить голодом, як налетіла, так і змела. В містах про це навіть не здогадуються. Особливо такі, як її Андрій — партійні, нагодовані, захищені.

— Мамо, я сьогодні Олену зустріла… Не дуже вона зраділа. Скажіть, усі так злі на нас із Андрієм?

— Ой, доню… У Олени горе. Її Остап — запив страшенно. Їсти нема чого, а пити, бач, знайде. До таких чортів напився, що й руку на неї підняв. А вона ж вагітна була… Уже мала народити. Ще баба Горпина жива була, то поїла її тими своїми чаями. Та не помогло. Хлопчик народився мертвий. Відтоді вона зла на весь світ. Люди вже й не зважають. А ти не бери близько до серця. Маєш доброго чоловіка, діток. Ніхто не злий. Хіба це ви винні в усьому? Вашими руками ж нічого не робиться…

   Богдані аж сльози навернулися. Так боляче стало за подругу. Остап — той самий, що завжди був лагідним, ніжним… Як він міг так змінитися? А вона, хоч Андрія й не кохає, та живе добре. Не б’є, не кричить, дітей любить, про дім дбає, як уміє.

   До вечері вже й хлопці прибігли зі ставка — без риби, зате щасливі. Сім’я повечеряла скромно — картоплею, хлібом. Богдана дістала цукерки. І скільки було радості! Діти ніколи не бачили таких — не те що не їли, навіть уявити не могли.

   Після вечері Богдана повела дітей до батьків Андрія. Там їх зустріли з тією ж радістю й теплотою. Дід і баба не могли налюбуватись онуками — ті навперебій розповідали про місто, про школу, про татову роботу.

   Повернулися додому пізно. Діти, як і обіцяла мати, повмощувалися спати на печі, а вона лягла поруч. Та сон не йшов. Тихенько вийшла з хати й сіла на лаву. Перед нею розстелився рідний степ — спокійний, безкрайній, у місячному світлі він здавався ще чарівнішим, магічнішим.

   Радість і щем зливалися в одне. Серце боліло. Бо як бути щасливою, коли навколо — така біда? Вона ж так само могла бути на місці Олени, чи Гані, чи тієї дочки баби Горпини… Хто зна, може, завтра не прокинеться якась інша мати, не переживши чергової ночі з порожнім шлунком. Вона бачила цю біду — не з газет, не з пліток. Вона відчула її дотик. І від цього світ здавався ще страшнішим.