Читати книгу - "Потяг у часі, Настя Біла"

Тим часом дід Вова нахилився до мотоцикла ще ближче, стиха щось бурмочучи — ми не чули слів, але з його інтонації було зрозуміло: йшлося про дуже важливі речі. Мабуть, домовлялися, хто куди повертає і хто кого слухається на трасі.

Марко не витримав і ще раз штовхнув Петра:

— А що, мотоцикл йому теж відповідає?

— Тільки якщо дуже уважно слухати, — серйозно відповів Петро. — Але поки ти не виростеш до двометрового вуса, як у діда, він із тобою балакати не буде.

Марко надувся, але мовчки спостерігав далі, бо розумів: тут щось більше, ніж просто катання. Це було щось чарівне — як розмова двох старих друзів, яких ніхто більше не розуміє.

Коли всі приготування були завершені, дід Вова важливо підкотив мотоцикла ближче до воріт і глянув на хлопців.

— Ну що, подбаємо про безпеку! — сказав він і поліз у старий ящик під навісом.

Звідти дід витягнув два шоломи. Один — величезний, як казан для варення, другий — трохи менший, але теж виглядав так, ніби його зняли з якогось козака-гіганта.

Марко приміряв перший шолом — і він одразу сховав усе його обличчя аж до плечей.

— Терпи, — шепнув йому Петро. — Це ще нормальний розмір, тато завжди казав що ти худорба.

Дід Вова тим часом урочисто надів свій власний шолом — потертий, з подряпинами і великим малюнком бджоли на боці — і, задоволений, сів на мотоцикла.

— Маршрут — до ставка, потім — кукурудзяні поля, — оголосив він, ніби капітан великого корабля.

Хлопці залізли за ним, тримаючись один за одного і за діда, як мігранти за останній автобус.

Мотоцикл ревнув, затремтів під ними, і вони вирушили. Пил піднімався за ними хмарою, а Марко, пробуючи втримати шолом на голові, з подивом оглядав усе навколо.

Петро сидів позаду і тільки посміхався. Він знав, що ця поїздка запам'ятається надовго.

Дорога здавалась вузькою стежкою поміж величезними жовтими полями пшениці, повітря пахло нагрітою землею і свіжим сіном. Марко, втиснутий між Петром і дідом Вовою, тримався міцно, але думки його розлітались у різні боки. Він уявляв собі, як було б залишитися тут назавжди.

Він би ріс у бабусиному саду, лазив би на абрикоси, пас каченят біля ставка, ловив би рибу кожного вечора. А потім, коли виріс би, привів сюди свою Дашу, одружився б на березі ставка, де латаття тихо погойдувалось на воді. Вони б побудували хату під самим горіхом, а біля воріт стояв би той самий старенький мотоцикл, який і зараз гуркотів під ним.

— Поплавок! Тягни! — раптом гукнув дід Вова, повертаючи Марка до реальності.

Марк спочатку не зрозумів, про що йдеться. Він здивовано глянув уперед і побачив ставок, де на воді справді щось смикнуло поплавок. Петро вже зістрибнув із мотоцикла і, перебігаючи бережком, допомагав дідусеві витягти рибу.

— Ого! Та це цілий, карась! — захоплено вигукнув Марко, коли срібляста рибка змахнула хвостом і опинилася у відрі.

Діти були у захваті: все виглядало як справжня пригода — і навіть краще.

Але на цьому дід Вова зупинятися не збирався.

Він лише підморгнув хлопцям, мовляв, тримайтесь, зараз буде цікаво, і знову завів мотоцикла. Дорога привела їх до баштану — великого колгоспного поля, де, як відомо, чергували сторожі, охороняючи урожай кавунів від надто жвавих любителів солодкого.

— Тихо, мовчки! — шепнув дід, пригальмовуючи біля посадки.

Він майстерно скерував мотоцикла між рядками, і хлопці тільки встигали хапатися за сидіння, щоб не злетіти на купині. Біля самісінької посадки вони зупинилися. Дід швидко зістрибнув на землю, за мить підхопив два налиті сонцем кавуни, запхав їх хлопцям на руки і, навіть не озираючись, дав сигнал рушати.

Мотоцикл, наче змовник, тільки приглушено буркотів, і вже за кількасот метрів вони зупинилися в затишку за кущами.

Розбили кавун просто об землю. Червона, соковита м’якоть виблискувала на сонці, бризкаючи солодким соком. Марко і Петро їли кавун руками, облизуючи пальці і сміючись так, що животи боліли.

Дід Вова сидів поруч, сміявся разом із ними, час від часу обтираючи бороду кавуновим соком.

— От воно яке, справжнє літо! — задоволено сказав він.

І в ту мить Марк подумав, що життя таки справді могло б бути ось таким: простим, яскравим і неймовірно щасливим.

На зворотному шляху, коли мотоцикл весело підстрибував на вибоїнах, раптом у повітрі пролунав різкий гудок — довгий, протяжний, немов із іншого світу. Це був сигнал Коловіка.

Коли вони заїхали на подвір’я, біля ганку стояла бабуся Галя, тримаючись за груди, обличчя її було блідим, як світанковий туман.

— Галя! — крикнув дід Вова, стрибаючи з мотоцикла майже на ходу.

Вони підбігли до неї, Петро та Марко — за кілька кроків позаду, розгублені й налякані.

Бабуся слабко посміхнулась їм, але ноги її підкошувалися. Дідусь обережно взяв її на руки і заніс у хату. Хлопці стояли на порозі, не знаючи, що робити.

У цю тривожну тишу знову проник той самий звук — глухий гудок, тільки тепер він ніби лунав зсередини серця.

Раптом просто у повітрі заговорив Коловік:

— Прийшов час повертатись.

Марко рвучко обернувся на звук, серце забилося швидше.

— Ні! Ми не можемо просто так піти! — вигукнув він. — Візьми з нами бабусю і дідуся!

— Прошу тебе, — додав Петро, очі його блищали від сліз.

Коловік на мить замовк, потім відповів із сумом:

— Це неможливо. Вони належать своєму часові.

— Але ж ти можеш спробувати! Хоча б спробуй! — Марко майже кричав, не приховуючи розпачу.