Читати книгу - "Потяг у часі, Настя Біла"

— Так, Марко, правда, — посміхається бабуся Галя.

Бабуся поставила перед ними тарілку з пиріжками.

— Здається, я зрозумів, — каже Марко. — Бабуся та дідусь не бачать фото, тому що вони з майбутнього, а майбутнє неможливо побачити.

— Їжте. Хто ситий — тому легше думати про важливе. А поки ви тут, будьте дітьми. Але з серцем. Не бійтеся гратися, допомагати, відчувати. Це — і є ваша відповідь.

— А чому ж тоді Ромка вирушив у майбутнє? — запитує Петро. — Коловік нам нічого не розповів про те, яке воно, він просто сказав, що Ромка залишився там.

— Ромка непоганий хлопець, але не можна чекати, що час сам по собі все змінить, якщо людина не буде докладати зусиль, — пояснює бабуся Галя. — Ми не можемо точно знати наше майбутнє, але можемо уявляти його і прагнути до нього.

Марко і Петро переглянулись. Уперше за весь час у Магедові їм стало по-справжньому спокійно.

Після смачної вечері дід Вова вирушив до гаража. Гараж був схожий на музей: все стояло на своїх місцях, кожен інструмент і деталь блищали, наче їх ніколи не використовували в роботі. Дід Вова готував свій мотоцикл до нового дня, навіть якщо й не мав планів на подорож. Мотоцикл завжди був готовий до пригод. Здавалося, що коли дід Вова почав розповідати онукам про майбутнє, мотоцикл вирішив віддячити своєму власнику.

— Мені дуже пощастило, — промовив мотоцикл.

— Хто тут? — здивувався дід Вова.

— Не дивуйся, це я, твій мотоцикл, — відповів голос.

— Але краще нікому не розповідай, що ти розмовляв зі мною — тобі ніхто не повірить, — додав мотоцикл.

— Спірне питання, — сказав дід Вова, — після того, як до мене приїхали онуки на поїзді з майбутнього.

— Дійсно, — підтвердив мотоцикл. — І взагалі, я з тобою завжди розмовляю. Ти мені вперше відповів. Мені здавалося, що ти мене чуєш.

— Так, я тебе чую. І мені пощастило, що ти мене обрав, — сказав дід Вова. — Ти не хочеш зробити щось приємне для онуків? Вони ж можуть скоро повернутися в свій час.

— Так, але я й гадки не маю, що їм запропонувати, — зітхнув дід.

— Діду! — вигукнув Петро, заглянувши з-за воріт.

— Ти мене налякав! — здивувався дід Вова.

— Ти розмовляєш з мотоциклом? — запитав Петро.

— Ти що, ні, — відповів дід Вова.

— Не зважай, для нашого часу це нормально, — пожартував Петро. — Розмовляти з бездушними предметами. Навігатор, пилосос, телевізор, і звісно телефон... Всі ці предмети реагують на голос людини.

— Коли люди встигають спілкуватися і між собою, і з гаджетами чи як ві їх називаєте? — не зрозумів дід Вова.

— Ось саме! — погодився Петро. — Тому що гаджети замінили нам живе спілкування.

— Бодай тобі будка... не може бути?! — здивувався дід Вова.

— А ми можемо завести мотоцикл? — запитує Петро.

— У мене є ідея краща, — відповідає дід Вова. — Може, візьмемо Марка і на світанку поїдемо на рибалку?

Зранку пішов дощ. Петро розплющив очі раніше, ніж зазвичай. У відкрите вікно залетіли свіжі, медові запахи бабусиного саду. За стіною звучала дощова симфонія: краплі стукали по шибці, дзенькали об старий тазик для збору води, барабанили по шиферу даху. Мелодія була сумна.

У Магедові вони з Марком жили вже більше місяця. Останні кілька днів обидва ловили кожен сторонній звук — все чекали сигналу від коловика. За цей час Магедів став для них майже рідним, і думка про те, що доведеться повертатися додому, неприємно щеміла всередині.

Особливо Петро сумував через одне: весь цей час вони планували з дідусем поїхати на рибалку, але постійно щось заважало. Тепер він боявся, що так і не дізнається, яка вона — їхня перша справжня риболовля.

Раптом під вікном з'явився дід Вова. На голові в нього була бджолина маска — він саме порався біля вуликів. Помітивши онука, дідусь зупинився й гукнув:

— Ти чого вже прокинувся? На рибалку їдемо?

— Так дощ же, діду! — розгублено відповів Петро.

— Та то вже не дощ, то капає з даху, — засміявся дід Вова. — Буди Марка!

Підготовчий ритуал у діда Вови був відточений до дрібниць, мов точний алгоритм роботи з комп’ютером. Спершу він неквапливо відчиняв ворота гаража, ніби запускав якийсь стародавній механізм. Потім, обережно і з повагою, викочував мотоцикл на середину подвір’я, просто під розлогий горіх, де старий залізний кінь міг трохи погрітися під лагідним сонцем. Лише після цього дідусь акуратно зачиняв ворота гаража і так само розмашисто відчиняв ворота двору — відпускаючи у світ і себе, і мотоцикл.

І тільки тоді наставав довгоочікуваний момент: він вставляв ключ запалювання. Одразу ж повітря навколо наповнював гул мотору, м’який і тремтячий, ніби разом із клубами білого диму з-під вихлопної труби, він обіймав усе подвір’я, кожен камінець, кожен листок на горіху, кожну думку в голові.

Петро з Марком завмирали, затамувавши подих. Це було справжнє чаклунство. Здавалося, що мотоцикл теж радів початку великої подорожі, тільки по-своєму — важким гуркотом і запахом пригод.

Щойно мотоцикл остаточно загуркотів і вибухнув хмарою білого диму, дід Вова погладив його по баку, наче вірного пса.

— Ну що, друже, — сказав він лагідно, — сьогодні прокотившись гарненько, тільки ти там не кашляй, тримайся, стара залізяко.

Марко підняв брови так високо, що здавалось, вони ось-ось зникнуть у волоссі. Він штовхнув мене ліктем:

— Ти це чув? Він із ним балакає!

Петро лише знизав плечима.

— У нас тут все серйозно, — пошепки сказав Петро. — Вони давно знайомі.