Читати книгу - "Потяг у часі, Настя Біла"

Вперше за довгий час залишився сам — без пасажирів, без мети. І раптом, в тиші, що лягла, як серпанок, він дозволив собі те, чого зазвичай не робив — подумати вголос. Не реле, не гудком, не колесами — подумати серцем.

"Тату… Мороклав… Якщо ти мене чуєш… Я не знаю, чи я досі на маршруті. Вони заплутались у часі, я заплутався у людях. Я більше не певен, що знаю, куди везу..."

Відповіді не було одразу. Лише повітря трохи потяжчало, і в глибині — десь під купою іржі, проводів, болтів і пам’яті — почулося щось. Немов відлуння старої колії, якого вже немає на мапах.

"Ти завжди на маршруті, синку," — пророкотів Мороклав, його голос був низьким, як гуркіт поїзда у тунелі. "Навіть коли не знаєш, куди їдеш. Бо твій шлях — це не точка прибуття. Це ті, кого ти везеш. І те, що вони в собі несуть."

Коловік мовчав. У ньому все скрипіло від хвилювання. Він бачив цих хлопців, чув, як стукають їхні серця, і хотів допомогти… але не знав як.

"А якщо вони не встигнуть?.. Якщо серце їхнє не навчиться?.. Якщо мета буде втрачена?"

"Серце — не розклад. Воно приходить до розуміння тоді, коли навчиться слухати не себе. А світ. Тебе." — Мороклав говорив повільно, як старий локомотив, що важко рушає з місця. "Твоя справа — бути поруч. Не нав’язуватись. Не везти силоміць. Давати шлях, а не напрям."

Метал Коловіка стиха задзвенів — чи то від вітру, чи то від сліз, які потяги не можуть пустити, але можуть відчувати.

"А я? Я теж зупинюсь колись?.. Чи завжди буду отак між часом і людьми, між зупинками, де ніхто не чекає?"

Мороклав помовчав, а тоді, вже майже шепотом:

"Зупинишся тоді, коли хтось востаннє пробачить себе. І згадає, якого кольору була його бабусина хата. Тоді — так. Тоді і ти отримаєш квиток додому."

І враз — тиша. Але не пуста, не мертва. А тиша, в якій є відповідь. І Коловік стояв ще довго. Слухав. Думав. Дивився туди, де зникли брати. І розумів, що ще не час їх повертати. Ще не час гудіти.

Дорога від вокзалу до бабусиної хати вела повз яблуневий садок і дерев’яну лавку, що колись була зеленою, а тепер зістарилась і потріскалась. Петро йшов повільно, з руками в кишенях, наче щось обдумував. Марко мовчав, озираючись на вокзал, де щойно лишився Коловік.

— А як ти думаєш, — нарешті озвався Петро, — майбутнє от прям отак — приходить, як поїзд? З гудком і вагонами?

Марко усміхнувся. Похитав головою.

— Не-а. Думаю, воно приходить тихо. Навіть не приходить, а якось... просочується. Через дрібниці. От, наприклад, ти сьогодні вперше сам у бабусі попросив добавки. Це ж уже як дорослий.

Петро спохмурнів.

— Але я все одно ще малий…

— Малий — це не значить, що майбутнє тебе не торкається, — сказав Марко. — Мені здається, воно приходить, коли ти робиш щось, чого вчора не робив. А потім раптом розумієш — ти вже не той, що був. І назад не повернешся.

Петро зупинився, взяв камінець і кинув у край дороги, де лежали старі качани кукурудзи.

— А як зрозуміти, що вже настало?

Марко подумав. Поглянув на небо. На тінь від вишні. На бабусин будинок, який виднівся між гілками.

— Коли перестаєш чекати на нього. І починаєш жити отут, зараз. Бо, може, воно — це і є сьогодні. Просто ми не завжди встигаємо це помітити.

Петро кивнув. І більше не питав.

Вони йшли далі мовчки, вдираючись у траву, що пахла дитинством. Майбутнє ніби вже було поруч — у кожному кроці, у цій дорозі до бабусі, у повітрі, що тремтіло від сонця.

У хаті бабусі Галі пахло свіжоспеченим хлібом, варенням з груш і ще чимось давнім, затишним — як дитячий плед, що зберігає тепло багатьох поколінь.

Брати виклали на старий дерев’яний стіл усе, що лишилося з ними: смартфон Марка з павутинням тріщин на екрані, навушники, що ледве трималися купи, та електронну книжку, яка постійно вимикалась. Петро витягнув зарядний кабель так обережно, ніби це був важливий елемент якоїсь складної машини.

— Оце і є все, — промовив Марко, — що нам вдалося винести з майбутнього.

Бабуся Галя зиркнула на них поверх окулярів, витираючи руки об фартух.

— Та я давно вже підозрюю, що ви в мене не зовсім звідси.

Петро засміявся, та в його очах світилася тривога.

— Ми не маємо уявлення, що буде далі. Коловік привів нас сюди, велів чекати сигналу. Але ми вирішили більше не чекати. Просто... бути тут. Але що потім?

Дід Вова, який до цього сидів мовчки у кутку, повільно зняв капелюха, ніби готувався до важливих слів.

— У житті, хлопці, ніхто вам не скаже точно, що далі. І це нормально. Майбутнє — неперадбачуване. Це як мотоцикл без дзеркал: ти їдеш і дивишся тільки вперед, а не назад. Але іноді корисно зупинитися й послухати мотор — чи ще стукає серце.

Петро вмикає телефон і підходить до бабусі Галі та дідуся Вови, показуючи їм фото з татом і мамою. Він підносить екран телефону майже до носа бабусі, вказуючи на зображення.

— Ось, дивіться, ми з татом були на лазертагу! — з ентузіазмом пояснює Петро.

Бабуся Галя замислюється, можливо, варто підтримати хлопця і сказати, що фото справді гарні, а люди на них схожі на його тата. Але її мучить питання: чи зможе вона постійно робити вигляд, що щось бачить і відчуває, навіть якщо це не зовсім так?

Всі говорять про майбутнє, але ніхто з них його ще не бачив. Я ось народилася в іншому місті, побувала в багатьох куточках нашої країни, але навіть не могла уявити, що колись повернуся до Магедово, відбудую тут свій дім і вирощуватиму двох дітей. А потім у них з’являться свої діти — наші онуки, — каже бабуся Галя. І одразу ж підхоплює Марко: «А потім праонуки, правда?»