Читати книгу - "Потяг у часі, Настя Біла"

У вікні перед ним не просто його обличчя. Це зовсім інша людина, така ж, але вже зітліла, з пониклими плечима і очима, сповненими розпачу.

Ромка:

Не може бути, це не я! Це не я!

Ромка хоче заговорити з незнайомцем, але той йде.

Ромка:

Де я? Який зараз рік? Що ви зі мною зробили?

Коловік стояв перед Ромкою, важко зітхаючи. Він уже знав, що повертатися назад — це не вихід. Ромка, за його мірками, мав пройти через це, і як би не болісно було, зараз настав момент вибору.

— Ти... ти маєш залишитися тут, — сказав Коловік, намагаючись знайти в словах певний спокій, хоча внутрішньо його охоплював холод. — Це твоя доля. Ти знаєш, що не можеш повернутися.

Ромка здригнувся, його очі були сповнені жаху, а на обличчі — повне нерозуміння. Він стояв на вокзалі, між людськими натовпами, які не звертали на нього уваги. Його ноги важко ступали по холодному каменю, а в голові вирували думки, що не могли знайти виходу. Але він був тут, на вокзалі, як жебрак, що сидить і просить милостиню.

— Це не може бути правдою... — прошепотів Ромка, нервово оглядаючись навколо. — Мама... Вона говорила, що так буде! Що я стану таким, як він!

Тепер він розумів, що пророкування матері здійснилося. Всі її слова, всі її страхи і надії стали частиною цієї реальності. Він не просто став жебраком. Він опинився в моменті, коли не міг змінити свій шлях, не міг повернутися назад до того, що було.

Коловік дивився на нього з сумом, але його рішення було остаточним. Час на відправку вже близько. Він знав, що кожен обраний шлях призводить до нових наслідків, і цього разу вибір був непоправний.

— Я не міг би тебе повернути, Ромко, — сказав Коловік з важким подихом. — Ти змінив свою долю, а ти не сам... Марко і Петро зараз у тому часі, тепер їм треба швидше повернутися. Я не можу забрати тебе з собою без наслідків. І для них, і для тебе.

Ромка ще раз подивився на своє відображення в склі поїзда, на чоловіка, що був схожий на його батька, але з іншим поглядом, поглядом зневіри, який проковтнув все світло навколо.

— Ти... не можеш мені допомогти? — голос Ромки ледве долинав до Коловіка, мов слабкий шепіт серед шуму вокзалу.

— Допомогти? — Коловік тихо запитав, здавалось, він сам не був готовий до цього. — Я допоміг тобі вчасно. Ти не бачиш, що ти зараз маєш шанс? Тут і зараз. Це твоя місія. І, хоч це важко, ти не можеш повернути все назад. Ти маєш все виправити з цієї миті.

Ромка крокував далі по перону, його свідомість почала розмиватися, ніби втрачаючи чіткість у розпливчастих обрисах реальності. Він був сам, він уже не був тим, ким хотів би бути. Ті страхи і невизначеності, які він так довго приховував, тепер стали його реальністю.

Якби він був знову вдома, знову в тому світі, який вже став для нього далеким, може б і зміг знайти відповідь, але тут, у майбутньому, де все було незнайоме і чужде, він не мав вибору.

Коловік ще раз подивився на нього, повільно, неначе зважуючи кожне слово, кожен рух.

— Ромка, ти залишаєшся в майбутньому. Залишаєшся тут, де твоя нова реальність. Ти побачиш, що світ змінюється. Може, колись зможеш змінити себе. Але це твій шлях.

Залишившись на своєму місці, Ромка зненацька зрозумів, що тепер йому доведеться йти самостійно.

Коловік стояв біля перону, ніби став частиною вокзального пейзажу: металевий, мовчазний, але живий. На тлі далекого гудіння електричних дротів його постать виглядала велично — і водночас самотньо. Сонце било в боки потяга, сліпуче відбиваючись від корпусу, а в повітрі зависла тиша, яка буває лише влітку, в сільських містечках, де кожна секунда здається розтягнутою.

Марко та Петро стояли трохи осторонь, напружено спостерігаючи за ним. Вони вже давно навчилися: якщо Коловік мовчить — значить, щось важливе готується. І цього разу він мовчав довше, ніж зазвичай.

Нарешті він повернув до них голову.

— Ромка… — промовив Коловік рівно, але ніби з глибини, — залишився у майбутньому.

Серце Марка стислося. Петро завмер, ніби щойно почув вирок.

— Як — залишився? — прошепотів Петро.

— Він лишився там. Місце і час обрало його… — Коловік зробив паузу. — Він не повернеться. А отже, і ваш час у Магедові скоротився.

— Наскільки скоротився? — Марко відчув, як у животі щось холоне.

Коловік похитав головою.

— Коли буде досягнута мета подорожі. Тоді все й завершиться.

І що… тепер, я не розумію? — обережно запитав Петро.

Коловік знову замовк. Шепіт вітру ковзав плитами перону, облизував рельси.

— Тепер ваш час тут скоротився, — сказав Коловік, поглянувши на старенький годинник над касою. — Але я не скажу вам коли саме. Все залежить від… мети.

— Якої ще мети? — Марко скривився.

Коловік дивився прямо на нього, спокійно, без тиску.

— Коли буде досягнута — тоді подорож завершиться.

Марко знизав плечима, але в очах блиснуло: не від страху, від розуміння.

— А якщо ми не знаємо мети?

— Тоді просто будьте. Живіть. Це іноді і є найкращий спосіб іти своїм маршрутом.

Брати переглянулись. Сонце торкалось плечей. У повітрі запахло залізом і полином. Можна було б бігти, ховатись, шукати вихід. Але вони залишились. Просто — залишились. І того дня Магедово стало трохи ближчим до дому.

Вони вже зникли за поворотом. Коловік залишився стояти посеред станції. Його тінь була довга, ніби хтось зупинив годинник, і вона застигла між часами.

Коловік стояв на запасній колії, мовчазний і нерухомий. Його кузов поволі нагрівався під лагідним сонцем, і здавалось, ніби той металевий велетень дрімає, але з напруженням слухає світ. Навколо не було жодної живої душі. Лише спів жайворонків та шелест високої трави, що пробивалась крізь шпали.