Читати книгу - "Потяг у часі, Настя Біла"

— А пахне як... —зітхнув він.

Бабуся Галя виглянула з кухні.

Бабуся Галя, почувши, з’явилася з кухні.

— Проголодалися? Це я швиденько. Петро, ти теж будеш?

— Можна! — відгукнувся Петро, піднявши голову.

На столі з'явилися перші страви: борщ, потім друге, і компот. Марко, насолоджуючись їжею, відкинувся назад на стільці.

— Дуже смачний борщ, бабусю!

— Дякую, внучку, — посміхнулась бабуся. — Може, добавки хочеш?

— Я борщ можу їсти на сніданок, на обід, і на вечерю! По дві порції! — гордо оголосив Марко.

Петро сидів, зсутулений, перед тарілкою, мовчки дивлячись у неї.

— Ти чого? Їсти не будеш? — запитав Марко, помітивши це.

— Щось не хочеться...

— Тоді йди перевір рюкзак. А я тут, поки що, відволікаю всіх!

Петро кивнув і, дочекавшись моменту, непомітно пройшов до іншої кімнати. За ним закрилася шторка, і коли бабуся повернулася з чашкою компоту, Петро вже швидко проскочив у коридор.

Темно. Петро ступав, намагаючись йти обережно, але все одно наткнувся на мідний таз, який дзвінко покотився по підлозі.

— Я рюкзак, я рюкзак... — шепотів він, намагаючись уявити, що рюкзак — це його тіло. Але через мить він знову спіткнувся об якусь перешкоду. — Ой, ай!

Тим часом, на кухні, Марко вже закінчив їсти, але намагаючись прикрити відсутність брата, він продовжував жувати через "не можу".

— Їж, їж, внучку, — заохочувала бабуся. — Бабуся ще наварить!

— Дуже смачно, пальчики оближеш! — радісно відповів Марко.

— А компоту тобі принести?

— Можна!

— Петро, ти де? Будеш компот?

Петро повернувся і кивнув, поглядом даючи зрозуміти, що зараз не до того. Бабуся заходила з чашкою компоту.

— Ти що, мовчанку граєш? Давай, свіжих вітамінів у животик!

— Добре, — ледве відповів Петро.

Поки бабуся наливала компот, Марко, ховаючись від поглядів, сховався за шторкою. Бабуся помітила рух і, підійшовши до дверей, запитала:

— Марику, ти що там робиш?

— Рюкзак шукаю...

— Так запитай! Він у іншій кімнаті, за дзеркалом!

Петро ледь не подавився компотом, зустрів погляд брата, і вже разом вони рушили в бік вказаного місця. Проте їх зупинила бабуся:

— А чаю не хочете?

— Дякуємо, бабусю! — відповіли вони разом.

Вона ніжно поцілувала кожного в голову і дозволила йти далі.

У залі хлопці нарешті побачили вміст рюкзака: дрон, зарядка, кілька дрібниць... Але мобільного телефону не було.

— І де він подівся? — запитав Петро.

— Востаннє я його ховав біля ставка, під речами. А потім цей усе зіпсував...

— Ромка?

— Так. Речі ми знайшли, але телефону не було. Отже, або в Ромки, або...

— А речі ж дідусь забирав! — згадали вони.

Повернувшись на кухню, вони побачили, як дідусь, тільки-но вийшовши з літнього душу, сидить за столом, розгорнувши газету.

— Ну що, орли, як життя? — запитав він, пильно дивлячись на онуків.

— Дідусю, ти нічого незвичайного не знаходив останнім часом? — запитав Марко.

— Так, може, щось таке, що ти міг побачити вперше в житті! — додав Петро, намагаючись спостерігати за реакцією дідуся.

Дідусь спершу подумав, потім, здається, згадав щось і подивився на них з певним сумнівом.

— Буває, не пам’ятаєш, що хотів зробити зранку, а потім — бац — згадуєш аж наступного дня... Вік, що тут поробиш! Треба трохи почекати. А що? — зітхнув дідусь, звично махнувши рукою.

— Дякуємо, дідусю! Але часу майже немає! — поспішно сказав Марко.

— Як згадаю, обов'язково скажу! — пообіцяв дідусь.

Хлопці, не чекаючи більше, знову побігли на пошуки телефону.

Ромка обережно ступає по кабіні Коловіка, напружено очікуючи, що от-от щось станеться. Але нічого не відбувається. Він зітхає з полегшенням, відчуваючи, як напруга поступово зникає.

Ромка:

Ну де твої «ВКЛ», «ВИКЛ»?

Пролунав клацання — замки зачинені, ще один клац — і робоча панель заблокована.

Ромка:

Еееей, хто тут?

Ромка кидається до дверей, щоб вибігти, але вони зачинені. Він силкується, ударяє — марно.

Ромка:

Погані твої справи, Ромко!

Він притискає лоб до вікна, відчуваючи, як піт заливає обличчя, і йому важко дихати, наче не вистачає повітря.

Ромка:

Як ти працюєш, як ти працюєш...

Його охоплює запаморочення, і світ починає розпливатися перед очима.

Ромка:

Допоможіть!

Він втрачає свідомість, його м'яке тіло сповзає по стінці.

Ззовні щось відбувається. Корпус Коловіка розжарюється, і від високої температури навколо виникають міражі, які спотворюють все навкруги.

Різкий старт — електропоїзд рветься з місця. Вдалині видно спалахи вогняного кільця.

Блискучий корпус Коловыка відбивається у вітражних вікнах вокзалу, немов дзеркало, що розсікає світло на тисячу відблисків. Сонце вже піднялося високо, і його промені створюють теплі і холодні контрасти на металевій поверхні поїзда.

Очима Ромки ми оглядаємо події на пероні. Для нього це нове місце, усе тут незнайоме. Його ноги слабко трусилися, і, аби не впасти, він притискається до холодної стіни, шукаючи хоч якусь опору в цьому світі, що здається чужим.

Лунає дзвін монет, і ми бачимо його ноги. На землі перед ним — залізна кружка, всередині якої кілька монет. В одну з них тільки що вкинули гроші, і вона тихо покотилася по дну. Ромка автоматично дивиться вниз, зосереджено фіксуючи цю деталь. Він повільно повертається до вікна і, вдивляючись у своє відображення, застигнув.