Читати книгу - "Потяг у часі, Настя Біла"

Марко шепоче братові:

— Тихо! Заткнись.

— Я? Нічого...

— Нам час іти. Дякуємо за вечір.

— Та вечір тільки починається! Погнали в кабіну, щось цікаве знайдемо...

— Ні, реально час!

— Ти вже космічний корабель, — шепоче Петро.

І в цю мить... Коловік змінюється. Мить — іржа зникає, кузов світиться хромом. Він — не потяг, а корабель з майбутнього.

Ромка завмирає.

— Ви це бачили?.. Це що було?.. — шепоче він.

Але Марко й Петро вже йдуть. Йдуть, не озираючись, залишаючи його самого на перетині реальностей.

Ромка тре очі. Світ знову стає звичним.

— Хм… звичайне корито… Але ж... я бачив...

І стоїть він посеред нічної станції — хлопчик, що на мить доторкнувся до чогось значно більшого, ніж просто дитячі витівки.

Ромка залишився стояти сам, а ніч навколо нього раптом стала густішою, мов кисіль, у якому важко рухатись і дихати. Вітер стих. Чути було тільки, як у шибках покинутого вокзалу деренчать тіні.

Він підійшов ближче до старого вагону. Метал скреготнув під його пальцями.

— Ви що, справді думали, що це просто потяг? — прошепотів хтось у темряві.

Голос не був знайомим. І не зовсім людським. Більше схожий на відлуння дитячого спогаду, який повертається, коли ти вже дорослий і забув, як мріяти.

Ромка озирнувся. Нікого.

Тоді він знову подивився на вагон. І побачив, що той... дихає. Так, точно — кузов легенько пульсує, мов грудна клітка. Світло пробігає по швах, як електрика по нервовим закінченням. На даху виростають антени. Колеса починають обертатися — повільно, без звуку.

Навколо — жодного гуркоту. Лише тиша, яка вібрує в повітрі.

І тоді з даху спускається щось схоже на трап. Він розкладається, мов сходи в літаку, тільки зроблені з м'якого світла — ніби сяйво, яке можна ступити ногою.

Ромка ковтає слину.

— Це що, прикол? — питає в порожнечу.

І порожнеча відповідає, не словами, а відчуттям: "Це — запрошення."

Він ступає на першу сходинку. Тіло наче просочується теплом. Друга — і в грудях починає гудіти: не страх, ні. Щось інше. Щось схоже на...

— …Мрію, — шепоче він. Бо саме так це і відчувається.

На третьому кроці трап раптом ховається, а Ромка зависає в повітрі. Платформа під ним пульсує, як серце. Потяг більше не стоїть на рейках — він ширяє над землею, над часом, над собою.

Ш-ш-ш-шш…

Звуки, схожі на голоси — десятки, сотні, тисячі. Дитячі. Вони сміються, гукають, розповідають свої історії. Це поїзд, що пам’ятає кожну дитину, яка коли-небудь його вигадала.

На хвилину Ромка бачить усе — всю стрічку реальностей: себе маленьким у колясці, себе підлітком, себе старим. Він бачить Марка й Петра, що кудись мчать крізь нічне місто — сміються, сперечаються, обіймаються. Він бачить свого батька, трезвого батька, що сидить у кабіні машиніста й махає йому з іншого часу.

— Хочеш їх наздогнати? — питає поїзд.

Ромка киває, але в ту ж мить усе гасне.

Світло. Порожнеча. Вагон знову стоїть, як і раніше — іржавий, мовчазний.

Але Ромка знає, що це було. Не сон. Не гра.

…А в цей час Марко й Петро, скинувши темряву з плечей, квапились додому, до бабусі Галі. Над ними завис місяць — пильний, мовчазний, мов згадка. Він плив за ними, наче знав більше, ніж мав право знати. І чомусь саме в цю мить згадалася розповідь тата.

"У дитинстві я багато подорожував," — починав він з тією самою усмішкою, яка зупиняє час.

"Коли мені було років сім, я замислився над тим, що вже встиг випробувати в цьому житті. Звісно, я про транспорт. Кожна поїздка — своя пригода."

В літаку мені так закладало вуха, що я починав подумки перемотувати час вперед, немов це касета. Я визирав у маленький ілюмінатор, між хмарами раптом з’являлися мініатюрні будиночки, і я мимоволі питав себе — а що зараз роблять їхні мешканці? Можливо, хтось з них дивиться в небо й бачить літак? Можливо, саме мене?..

З водним транспортом ми познайомились несподівано — родичі запросили на дачу. Її ще тільки будували. Земля була, а от дому ще не було. Ми повернулись до міста того ж вечора. Але двічі перетнути Дніпро за день — це вам не жарти. Він здався мені живою істотою: широкою, повільною, старшою за час. У його глибині, здавалося, ховалися всі таємниці нашої історії — мовчазні, але дуже присутні.

Подорожі автівкою — буденність. Але якщо ти — найменший у родині, то, можливо, пощастить сидіти в когось на колінах. Можливо, це дрібниця, але тоді здавалося, що саме так починаються великі пригоди. Особливо, якщо триматись міцніше, немов кермуєш сам.

Але найкращим транспортом у моєму дитинстві був електропоїзд.

І не той, що тиждень везе тебе кудись далеко,

а той, що везе тебе рано-вранці з бабусею в село.

Ми прокидались удосвіта, йшли на станцію, і бабуся розповідала — куди їдемо, кого зустрінемо, як поводитись. Я слухав наполовину — друга половина вже сиділа біля вікна, уявляючи зелений краєвид, що мчить навздогін. Бабуся сідала поміж знайомих — жінок, яких знала все життя. І щоранку — ніби вперше — вони знаходили теми для розмови. Це було схоже на магію.

Два вагони, година дороги — а стільки живого. Люди тягнулися один до одного, як рослини до сонця. А бабуся усміхалась мені так, ніби знала: я запам’ятаю цю мить на все життя.

І я точно знав: для моїх історій бабуся буде найкращим слухачем.

Пізнім вечором у будинку було тепло. Усі зібралися в одній кімнаті, але уваги одне на одного майже не звертали. Марко ходив по кімнаті, тримаючись за живіт — голодні думки плутались у голові, і зосередитися було важко.