Читати книгу - "Потяг у часі, Настя Біла"

Між мною й нападниками з’явилася бабуся.

Її поява була настільки раптовою й несподіваною, що хлопці завмерли. Вона нічого не сказала. Лише подивилась. Один-єдиний погляд — і цього виявилося досить. Я був певен: ще трохи — і від сорому вони розсиплються на порох. Мовчки, з опущеними очима, вони пішли, залишивши свої кишені порожніми, а мене — з гідністю. А вже наступного ранку вони з’явилися з кошиком малини. Принесли бабусі й мовчки попросили пробачення.

Дорогою додому я міцно тримав бабусю за руку. Боявся навіть зиркнути на неї — не хотілося знову побачити той погляд, яким вона проводжала хлопчаків. Але коли все ж глянув — побачив не суворість, а усмішку. Ту саму бабусину усмішку, в якій було все: турбота, гордість, любов і незламна сила.

У той момент я зрозумів — поруч із бабусею мені нічого не страшно. Вона — мій захист. Моя фортеця.

Минуло кілька днів…

Марко крутиться перед дзеркалом, вдягаючи поглажену футболку. Він бере з полички дідів одеколон, підносить до шії і наносить на себе.

Марко:

Як, круто, скажи?

Він щедро наносить одеколон на шию та щоки, не зводить погляд з дзеркала.

Марко:

Уууух, дідуся, цим мотоцикл заправляє?

Петро підходить, явно хоче теж виглядати круто, намагаючись приєднатися до старшого брата.

Петро:

Може, і я з вами?

Марко:

Малий, давай в інший раз!

Петро:

Я не малий!

Петро вибігає з кімнати, сердитий і розчарований. Марко з вікна бачить, як брат скаржиться бабусі.

Марко:

Ось же... малий, блин!

Бабуся Галя бере Петра за руку, веде його до дому. Петро виглядає досить засмученим, хоча й не плаче.

Бабуся Галя:

Марко, нам треба з тобою поговорити!

Марко, почувши це, уже розуміє, що на нього чекає розмова, і на його обличчі з’являється вираз «все зрозуміло». Він повертається від дзеркала.

Брати повільно крокували центральною вулицею села. Марко — з насупленим обличчям і руками в кишенях, Петро — навпаки, стрибав з ноги на ногу, мовби кожен його крок був танцем. На ньому теліпалася футболка, що бабуся видала з надлишком любові — така велика, що з боку здавалося, ніби він у білому платті з майбутнього.

Їм назустріч вийшов Ромка — босоногий, засмаглий, з обвітреним обличчям, яке за день устигло впіймати сонце, пилюку і, здається, трохи зіркового сяйва.

— А навіщо ти малого взяв? — насупився він.

— Сам ти малий! — випалив Петро, ображено.

— Він мене бабусі здав, — пояснив Марко з притиском у голосі.

— Це ти дарма, братан, — Ромка похитав головою. — Братство — святе.

— У тебе ж немає брата, — буркнув Марко.

— Але у мене є уява, — сказав Ромка. — А вона іноді краща за справжніх родичів.

Перед спуском до вокзалу хлопці зупинилися біля старого паркана з шлакоблоків. Здалеку він здавався монументальним, майже фортецею, але зблизька — хитка конструкція, тріснута часом і хлопчачими ногами.

— Що це? — здивувався Марко.

— Штаб, — урочисто відповів Ромка.

Вони пролізли крізь дірку в стіні, ніби проходячи крізь портал в інший світ.

У «штабі», що ховався в гущавині кущів, уже чекали хлопці. Усі нервово озиралися, наче чекали вторгнення дорослих чи прибульців. Ромка переконався, що хвоста за ними немає.

— У всіх без палів? — спитав він шепотом.

Кивки. Сигарети. Не всім вистачає.

— Куріть на двох. Тільки фільтр не слюнявіть, — попереджає Ромка.

— Ми не куримо, це шкідливо, — заявляє Петро і простягає сигарету назад.

— А я спробую, — каже Марко. Його голос тремтить від рішучості й чогось ще — невідомого й небезпечного.

— Дивись, знову тебе здасть, — шепоче Ромка.

Марко переводить погляд на брата.

— Не здам! — відрізає Петро. І в цю мить він звучить, як справжній брат.

Марко затягується. Світ на мить розмивається, стає іншим — димовим, фантастичним, трохи схожим на сон.

— Кхе-кхе! Фу, блін! — кривиться він і передає сигарету назад.

— Тихо, штаб наш спалиш! — Ромка кидає оком на навколишній світ, який здається неспокійним. Десь ніби потріскують реальність і час.

Коли вечоріє, хлопці виходять із схованки — одні спотикаються, інші вже ледве тримаються на ногах. Ромка знову бере ініціативу:

— Кому додому, а кому — зі мною! Хочете побачити брата-залізничника?

Вони підкрадаються до двоповерхового будинку. Тиша напружена, наче натягнута струна. Але собака, варта між світами, чує чужого.

Гавкіт. Світло. Рух.

— Брате! Виходь! — волає Ромка.

— Треба тікати, поки щось не сталося,— сичить Марко.

І тут... Чоловік із ліхтарем. Собака. Рухи стають різкими, тривожними. Ліхтар ковзає по кущах — майже доходить до Ромки...

Тут з темряви раптом: ТУУУ-ТУУУ!

Сигнал тепловоза ріже повітря, мов меч.

Чоловік здригається, ліхтар відхиляється. Ромка миттю зникає. Марк і Петро — за ним. Вони біжать до станції, мов через часову воронку.

На станції — тиша і порожнеча. Все виглядає покинутим, мов після катастрофи.

Ромка зупиняється перед іржавим вагоном, торкається до металу.

— Оце груда заліза... Але прийде час, коли потяги будуть як космічні кораблі.

— Ми вже таким і приїхали, — знову бовкнув Петро.

— Що ти, малий, верзеш? — Ромка нахмурюється.