Читати книгу - "Потяг у часі, Настя Біла"

Може, бути «терпилою» — це ще не вирок. Або навіть — перша сходинка.

Увечері бабуся мазала йому ноги чимось липким і смердючим, мов стара піч. Обережно, але з наріканням.

— Ноги ж — не нові. Одні на життя даються. А ти, герой, через вогонь... Письменник із тебе буде, не йог.

— Чому письменник?

— Бо тільки божевільний може отак — заради якоїсь дівчинки. Це ж точно — або закохався, або фантазер.

Марко мовчав. Усміхався в подушку.

У голові крутилися жаринки, слова, усмішка, і дим над полем. А ноги пекли. І було добре.

Ніч. Тиша в будинку бабусі така глибока, що чути, як тріщить старе дерево в кутку кімнати. Марк лежить у ліжку, укритий ковдрою до підборіддя. Ноги пульсують, як два червоні маячки. Біль то вщухає, то повертається хвилями, як море, яке не дає заснути.

Двері тихенько рипнули.

— Ти не спиш? — Петро визирнув із темряви, тримаючи щось у руці.

— Ага, сплю, тільки з відкритими очима, — пробурмотів Марко, намагаючись усміхнутись.

Петро наблизився до ліжка і показав екран старого телефону. Екран майже чорний, як ніч за вікном, але на ньому повільно проявляються слова — немов хтось друкує їх по той бік реальності:

Будьте обережні.

Слідкуйте за знаками.

Я не знаю, коли буде зворотний хід.

Це може статися раптово.

Будьте на зв’язку.

— Коловік

Марк втупився в текст, мов у жар, що знов обпікає. Все, що було вдень — Ромка, Даша, багаття — раптом потемніло перед цими простими словами.

— Це справжнє? — прошепотів він.

— Телефон був мертвий. А потім сам увімкнувся. Сам. — Петро опустив голос. — Як тоді, в поїзді…

Марк сів, кривлячись від болю. Подивився на брата — той серйозний, мов дорослий.

— Ми що — можемо не повернутись?

— Я не знаю, — Петро опустив погляд. — Але якщо Коловік не знає, значить, щось точно не так.

— Добре, — Марк затягнув ковдру вище, — тоді ми не можемо налажати. Ні з чим.

— Тобто?

— Треба встигнути... щось зробити. Для чого нас сюди занесло.

Петро кивнув. Вони сиділи в темряві, як два маленькі скаути перед великою таємницею.

На наступний ранок у дворі пахло печеним хлібом і трохи — димом. Біля воріт на мотоциклі зупинився дід Вова. Петро стоїть, дивиться на нього з відвертим захопленням. Це для нього — щось незвичайне.

Дід Вова:

А де баба?

Петро:

На городі.

Дід Вова:

Я тільки сорочку переодягну, нічого не чіпай!

Петро:

Добре.

Дід уже на порозі, але знову повертається і дістає ключі.

Дід Вова:

Знаю я ваше «добре»...

Петро відповідає йому тим же, підморгуючи у відповідь.

Молодший хлопець із захопленням розглядає мотоцикл. Вигляд блискучої вихлопної труби манить його, і він без думок починає експериментувати, розглядаючи своє відображення.

Петро:

Ку-ку! Ку-ку!

Він сміється, намагаючись відчути себе героєм. Але раптом рука несвідомо торкається гарячої труби. Відразу — болючий крик.

Петро:

А-А-А-А!

Бабуся Галя сидить за письмовим столом, зосереджено вивчаючи інструкцію до нового препарату. Термін дії на упаковці давно минув, і вона відсуває її вбік, беручи з полички наступну баночку.

Бабуся Галя:

Оце ж треба, обох одразу вляпалися!

Марко і Петро валяються на дивані, обпечені кінцівки  розкидані в різні боки. У Марка — ступні, у Петра — долоні. Обидва стогнуть від болю.

Петро:

Бабуся...!

Петро, не витримуючи болю, хоче обняти бабусю, але, як тільки його руки стикаються з нею, він знову відчуває пекучий біль і відразу ж хапається за рани.

Петро:

Ааа-аййй! Як боляче!

Бабуся Галя:

Мій рідненький, потерпи, потерпи...

Дивиться на рани.

Бабуся Галя:

Та що ж це таке!

Бабуся бере чисті марлеві серветки, накладає примочки на його обпечені руки й ступні, з ніжністю і турботою.

Петро:

Бабусю... життя в селі таке небезпечне...

Дідусь і бабуся обмінюються поглядами, стримуючи сміх. Вони не можуть не посміятися, хоча ситуація і не зовсім весела.

Бабуся Галя:

Не знаючи броду, не лізь у воду.

Петру здавалося, що він знає бабусю Галю все життя. Хоч бачив її всього кілька разів, відчуття було, наче вона завжди була десь поруч. Він пригадував одну з таких історій, яку розповідав батько. Все життя ми знайомимось із новими людьми. Одних зустрічаємо лише раз — випадкові перехожі, чиї імена ми так і не дізнаємось. Інші залишаються надовго, іноді — назавжди. Іноді здається, що знаєш людину все життя, хоча насправді бачив її всього кілька разів. Так я одного літа вдруге або, може, втретє приїхав у гості до бабусі. Місцевість вже була мені знайома: я знав, де пошта, коли привозять хліб, мав навіть кількох знайомих серед однолітків — не друзів, ні, просто хлопці з якими грав у футбол чи ховався в садках.

Але часу на розваги ставало дедалі менше. Бабуся доручала мені більше справ — ніби перевіряла, наскільки я подорослішав. І, знаєте, дорослішати в селі — це зовсім не те, що вдома. У місті твоє дорослішання ніхто не помічає, все відбувається непомітно, між школою, зошитами і вечірніми розвагами. А от бабуся — вона бачить усе. Раз на рік — і одразу каже, як ти виріс, зміцнів, змінився. Вона відзначить навіть те, чого сам ще не встиг помітити в дзеркалі.

Одного разу я повертався з пошти — ніс решту з крамниці. І тут, десь на середині дороги, мене перестріли хлопці. З тими самими, з ким ще вчора ганяв м’яча. Але цього разу було не до ігор. Вони вимагали решту, яку я мав передати бабусі. Я намагався пояснити, що це не мої гроші, що я виконую доручення. Та їх це не зупиняло — навпаки, лише розпалювало. Я вже був готовий до ударів — не стільки фізично, як внутрішньо. Але сталося дещо, що нагадувало сцену з фільму про супергероїв.