Читати книгу - "Потяг у часі, Настя Біла"

— Тут мене поважають, — мовив із гордістю. — І поїсти смачно можна.

— А вдома не можна? — Марко глянув краєм ока.

Ромка зам'явся.

— Як коли... Частіше — ні.

На подвір’ї між казармами діти гасали навколо старого турніка. Хтось катався на скрипучому велосипеді без сідла. Коли Ромка зайшов на територію, ніхто не кинувся вітатись. Дехто лише криво подивився.

— О, Ромка знов жерти прийшов? — кинув перший хлопчак, підперши боки.

— Ти за мітлою своєю краще слідкуй! — не залишився в боргу Ромка.

— Битися будеш? — озвався інший. — Мама казала — після їжі не бігати!

— Та можна, — хмикнув Ромка. — Якраз пиріжки мамині розтрусиш!

Але голос у нього злегка дрижав. Видно було: насправді він не дуже тут «поважаний». Просто ще не вигнали.

— Якщо язиком зайвого не тріпати — і бігати не доведеться, — додав, намагаючись тримати обличчя.

— А ти, бутерброд з ніжками, йди сюди! — звернувся до першого хлопця, але з натовпу раптом вийшов старший брат. Високий, кремезний, з нахмуреним чолом.

— І що далі?.. — запитав, наближаючись.

Ромка зробив крок назад, потім ще один. Спіткнувся, ледь втримався на ногах.

— Чого мовчиш?

— Я?.. Та нічого! — швидко озирнувся і… вирішив перевести стрілки.

— Я ось — міського вам привів! — махнув у бік Марка. — За нього ще бабуся вступалась!

Від розпачу штурхнув собачу миску — рештки каші полетіли вгору і, як на зло, впали просто на Марка.

— Чого мовчиш, терпило? — пробубнів Ромка і хотів ще штовхнути, та не встиг — Марко раптом підсік його ногою, й той гепнувся на землю, зойкнув.

— Ого! — вигукнули діти. — Нічого собі!

Марк витер кашу з плеча.

— Швидко ти, слухай... Вранці вибачаєшся — зараз битися лізеш. Потім знов вибачатимешся?

— Ще подивимось, хто кого! — кинув Ромка, підіймаючись, але без колишнього запалу.

— Може, досить?

Ромка нічого не відповів. Тільки зиркнув на Марка, як на когось, кого не встиг зрозуміти. І пішов, не оглядаючись.

— Побачимось ще...

Марк озирнувся. На нього дивились. Хтось з цікавістю, хтось із повагою. Посеред натовпу стояла дівчинка — років десяти. Струнка, у футболці з тигром. Лускала насіння. Її звали Даша.

— Я тебе раніше не бачила, — сказала, не припиняючи лущити. — Ти чий?

— Довга історія...

— Чула, у Шевченко гості з міста? — прищурилась.

— Та...

— Пригощайся, — простягла жменю насіння.

Марко розгублено взяв.

— Я вже піду, мабуть...

— Залишайся! — Даша посміхнулась. — Скоро будемо палити багаття!

Марко мало не підскочив від радості, але стискав щелепи, щоб не видати себе.

— Багаття? Ну... можна.

Кілька годин потому над полем клубився дим. Діти стали в коло навколо вогнища — суха трава вже догоряла, лишився лише теплий попіл. Даша першою стрибнула через чорну смугу, за нею — інші. Сміх, крики, дим. Марко стояв осторонь.

— А ти чого? — гукнула Даша.

— Налаштовуюсь! — прокашлявся Марк, і раптом почав знімати кросівки.

— Ти що робиш?! — підбігла ближче.

— Це вогнеходіння. Так йоги роблять!

— Обпечеш ноги!

— Я читав, у чому фокус! Все вийде! Дивись!

І ступив босоніж на теплу золу.

Спочатку нічого. Тільки лоскіт. А потім — жар, різкий, як укуси оси.

— Та-а-а! — прошипів крізь зуби, йшов уперед, ніби по гвіздках. І впав.

— ОГО! — діти підбігли. — Все нормально з ним?

Даша нахилилась.

— Та нічого собі, — прошепотіла. — Ну ти і чудило… Але було круто.

Марко усміхнувся, хитаючись. Його ноги пашіли, на п’ятах вже набухали перші пухирі — але в душі палахкотів зовсім інший вогонь.

Ноги пекло так, ніби він і далі стояв на вогні. Марк шкутильгав дорогою до бабусиного будинку, ковтаючи сльози разом із пилом. На шкарпетках — темні плями, в серці — дивна суміш болю й тріумфу. Йому здавалося, що він перетнув невидиму межу: між хлопчиком і кимось іншим. Можливо, дурником. А можливо — героєм.

На ганку сиділа бабуся, в’язала щось темно-синє. Коли побачила Марка, зойкнула.

— Господи-Боже, ти що — босоніж біг?! Що з ногами?!

— Там... вогонь був, — пробурмотів Марко, опускаючись на сходинку.

— Що?! Який ще вогонь?! — клубок ниток покотився по дошках. — Тебе ж чорти підбили?!

— Ні... Даша.

— Ой лишенько. Та хто ж ця Даша така?!

— Подруга, — тихо відповів. — Ми в попіл стрибали.

— А ти чого — в шкарпетках? Чи... босий?! — бабуся схопила його ногу. — Та ти з розуму з’їхав?! Дитино, ти геть голови не маєш?!

— Це… як у Індії. Йоги так роблять, — пролепетав Марк.

Бабуся завмерла. Подивилась на онука, мов бачила його вперше.

— Йоги… Ну, певно, й голова в тебе тепер — як у йога. Спечена. Зачекай тут.

Пішла в хату. Через хвилину вийшла з каструлею холодної води, пляшечкою олії і старим рушником.

— Сиди. Не рухайся. І не смій знову з тою Дашею на вогонь ходити! — пальцем тицнула в небо. — Бо я тобі влаштую вогнеходіння прямо в хаті, через кухню!

Марк сидів, опустивши ноги в холодну воду. Печіння стихало. А десь у голові ще крутилися слова Даші:

— Ну ти і чудило…

І навіть бабусине бурчання не змогло стерти цієї усмішки з його лиця.