Читати книгу - "Потяг у часі, Настя Біла"

Коли ковдри закінчились, бабуся спокійно зітхнула, поцілувала нас у скроні й усміхнулась. І в тій усмішці було все — і тривога, і полегшення, і любов.

У домі панував затишний вечір. Тепло лампи розтікалося по вітальні, змішуючись із приглушеним гомоном новин, що звучали з телевізора. Бабуся Галя сиділа на канапі, а з обох боків до неї тулились хлопці. Петро вже давно заснув, загорнутий у плед, злегка похропуючи. Марко ще якийсь час мовчав, вдивляючись у кольорові картинки на екрані, а потім прошепотів:

— Бабусю...

— Що, Марко? — відгукнулася вона, не відводячи погляду від телевізора.

— Сьогодні був хороший день.

Бабуся ніжно провела долонею по його волоссю. Її рухи були неквапливі, м’які, як сама ця мить.

— Кожен день — хороший, — сказала вона тихо. — Як не проспиш.

За мить у кімнату зайшов дід Вова. Він виглядав збуджено, в руках тримав склянку з узваром, а теплий светр видавав у ньому людину, що тільки-но прийшла з холоду.

— Ні, це не сусіди, а... — почав було він, але тут погляд упав на троїх — бабусю з онуками, які вже солодко спали, притулившись одне до одного.

Дідусь зупинився, замовк. Мить стояв на місці, а тоді повільно підійшов до крісла і сів. У руці він усе ще тримав узвар, але навіть не зробив ковтка. Просто сидів і дивився на них, як на щось, що треба запам’ятати. Не фотографією, не словами — серцем.

— Ех... таке не купиш, — пробурмотів він майже нечутно. — Таке — бережи...

Телевізор бубонів щось про політику, а в кімнаті розливалася тиша — глибока, як ніч, і тиха, як любов.

У дворі вже сутеніло. Повітря було вогким і густим, наче просякнуте димом. На ногах у Ромки теліпались зношені галоші, більші на два розміри, зате ще цілі. Під ноги сипалася сіро-червона зола — мама щойно висипала попіл із печі. Гарячі крупинки розсипались на сніг, в якому одразу ж утворювались дрібні дірки.

— Чого витріщився? — гаркнула мама, навіть не глянувши на нього. — Краще б допоміг матері!

Ромка мовчки ковтнув образу. Його плечі трохи зсутулились, він спробував зробити крок до відра, але зупинився.

З кухні долинала глуха тиша. Там, за столом, сидів батько — із похиленою головою, мовби щось вивчав на скатертині. Насправді — просто п’яний. Знову.

— Дивись, — кинула мама, — таким і ти виростеш.

— Я не буду! — випалив Ромка.

Він казав це кожного разу, щоразу — з новою впертістю. Мама лише пирснула, одним ковтком допивши рештки горілки зі склянки. Від її руху стало холодніше, ніби вітер пройшовся по кімнаті.

— Будеш... Ще й як будеш, — прошепотіла майже зловісно.

Раптом вона з носка штовхнула кошеня, що прокралось у кімнату. Тонке й кістляве, воно зойкнуло й побігло геть. Ромка пішов за ним — мовчки, м’яко, ніби боявся налякати ще дужче. У спальні він підняв кошеня на руки, пригорнув до себе, ліг у ліжко й накрився ковдрою. Але сон не приходив. В очах стояли червоні іскорки золи, вухо ще чуло мамин голос, а в грудях — усе ще бурчало від несправедливості. Кошеня муркотіло, тепле й дрібне, як надія. Ромка вдивлявся в стелю і повторював подумки, ніби молитву:

«Я не буду. Не буду. Не буду...»

На ранок Ромка стояв біля воріт будинку Шевченків, обіймаючи складений у стопку одяг братів. Його постать здавалася ще тоншою, ніж зазвичай — наче вся рішучість, з якою він сюди прийшов, залишилася за парканом.

— А хто це до нас завітав? — зненацька пролунав голос бабусі Галі.

Ромка здригнувся, трохи підскочивши на місці.

— Бабусю Галю, я так заїкатися почну! — буркнув із невдоволеним лицем.

— Вчора хлопців образив, сьогодні знов прийшов ображати? — бабуся дивилася суворо, але уважно.

Ромка засовгав ногами, ковтаючи хвилювання.

— Та ні… Я... це... — заплутався в словах. — Дружбу приніс! Запропонувати...

Бабуся підняла брову, але вже м’якше, з усмішкою:

— Та невже? Ну, заходь тоді, якщо так.

На веранді будинку запах свіжої випічки змішувався з ранковою прохолодою. Марко доїдав пиріжок із вишнею, жадібно запивав компотом. Побачивши Ромку, мало не вдавився.

— Є компот і ватрушка, — звернулася до гостя бабуся. — Чи вже снідав?

Ромка опустив очі й знизав плечима.

— Дякую. Не відмовлюсь.

Бабуся подивилася на нього, ніби щось у хлопцеві зчитала.

— Наче й не поганий ти хлопець, Романе.

— Мене так ніхто не називає... — здивувався Ромка. У його голосі промайнула щемлива нота.

Бабуся затихла. В її погляді промайнула та м’якість, що з’являється лише тоді, коли щось всередині щемить. Вона лише кивнула.

— Сідай вже снідати, — сказала вона і звернулася до Марка: — А Петро що — ще спить?

— Ага, спить, — відповів той.

Пізніше, коли сонце вже впевнено гріло сільську землю, Марко і Ромка копали невеличкі камінці у ворота — імітуючи футбольну гру. Розмови текли неквапом, як сільська річечка після дощу.

— Ну і чим ви тут розважаєтесь? — поцікавився Марко, намагаючись не показати, що йому вже весело.

— Та як… — зам’явся Ромка, а потім, подумавши, додав: — Звичайне сільське життя. Ходім, покажу!

Марк на мить озирнувся — хотів відпроситись, але у дворі нікого не було. Він усміхнувся і кивнув:

— Ну, ходімо!

На виїзді з Магедового стояло кілька двоповерхових будинків із білої цегли. Їх тут називали «казарми» — житло для працівників залізниці. Порівняно з рештою села, виглядали вони наче з іншого світу: рівні стіни, черепичні дахи, вікна з фіранками. Ромка зиркнув на Марка, ніби показував витвір мистецтва.