Читати книгу - "Потяг у часі, Настя Біла"

— ...і брудна, — докинув він вже менш захоплено.

У цей момент на розкиданий одяг ступає чиясь боса нога. Це Ромка — зухвалий, як завжди. Не кваплячись, він підбирає речі в оберемок. З кишені Марка непомітно випадає телефон.

— Ей, прибульці з майбутнього! — гукнув він з викликом. — Назад тепер із голими дупами!

Брати помітили Ромку лише тепер. Вони швидко побігли до берега.

— Ей! Залиш наші речі! — крикнув Марко.

— Злодюга! — додав Петро.

— Зараз я йому покажу, з ким він зв’язався! — пригрозив Марко, вже готуючись до погоні.

Ромка сміється й тікає, не озираючись. Петро кидається за ним, але зненацька зупиняється, злякано хапаючись руками за повітря — його ногу затягує в мул.

— Марко! Братику, допоможи! Я застряг! — вигукує він у паніці.

— Що таке? — озирається Марк, не розуміючи, чому той не біжить далі.

— Мене тягне вниз! Дай руку! Швидше, будь ласка!

Марко розуміє, що Ромку вже не наздожене. Кидається назад, до брата.

— Йду я, йду! Не скигли! — бурчить він, наспіх перебираючи ногами по м’якому берегу.

І тут — рев мотору. На пагорбі з’являється дід Вова на своєму старенькому «Юпітері-5». Він летить просто на них, як буря з ясного неба.

— Тримайтесь, внучки, я лечу! — вигукує дід, мов герой з кіно.

Але в наступну мить мотоцикл зривається з керування — і з розгону шкереберть влітає у ставок.

— Дідусю! Стрибай! Стрибай! — волає Марко, дивлячись, як залізний звір зникає під водою.

Бабуся Галя з пошуковою групою вибігає на пагорб, переводячи подих і вдивляючись униз. І раптом — у траві, під сонцем — троє знайомих силуетів. Уже підсохли, але ще розгублені.

— Ой, та он же вони! Бачу! — вигукує бабуся з полегшенням, і сльози навертаються їй на очі.

Не чекаючи інших, вона зривається вниз, бігцем долаючи схил, витираючи сльози рукавом, щоразу пришвидшуючи крок.

— Внученьки, що ж ви! Куди ж ви, рідненькі! — схлипує вона, і вже обіймає хлопців, пригортає їх до себе, не зважаючи ні на вологий одяг, ні на чужі погляди.

Марко винувато опускає очі.

— Бабусю... Ми… ми справді не хотіли... — бурмоче він, ніяковіючи, мов учень перед вчителькою.

А тим часом дід Вова, що підійшов трохи ззаду, нахиляється й помічає у траві мобільний. Обережно піднімає, оглядає його з усіх боків. Потім мовчки, з багатозначним поглядом, кладе до внутрішньої кишені піджака — ніби то був не просто телефон, а якийсь ключ до великої таємниці.

На роздоріжжі пошукова група поступово розходиться. День хилиться до вечора, усе стихає. Петро, загорнутий у плед, дрімає в колясці мотоцикла, тихо посапуючи носом. Марко йде поруч із бабусею Галею — мовчки, неквапом. Дорога здається довшою, ніж була зранку.

— Невже ви справді подумали, що ми з дідом можемо вас образити? — тихо озивається бабуся, не дивлячись на онука.

— Та не в тому річ... — починає Марко, але губиться в словах.

— Якби ти знав, як ми кожного літа чекаємо наших внуків... — каже вона. — Щовечора.

— Щовечора? — перепитує Марко, здивовано піднімаючи брови.

— Раніше частіше приїздили. Спершу з батьками, потім самі — на електричці. А потім — дорослішали.

Ми й не нав’язуємось, бо боїмось відбити бажання... — бабуся говорить тихо, з сумною усмішкою.

Марко зупиняється на мить, дивиться їй у втомлене, але тепле обличчя.

— Я певен — вони хочуть приїхати, — впевнено каже він.

Бабуся стиха зітхає, усміхається щиро.

— Дякую, Марко.

У тебе велике серце.

Ці слова запали Маркові в душу. Він раптом згадав історію, яку йому розповідав тато — про свою бабусю, яка теж усе розуміла без слів.

У більшості ситуацій людина шукає тепла. Але не тоді, коли тобі сім років, на відривному календарі — грудень, а за вікном випав перший сніг. Білі хлоп’я, що тануть, ледь торкнувшись рожевих щік, — такі свіжі, що хочеться спробувати їх на смак. Та ще буде нагода. Попереду вся зима.

Та розпочати її ми з сестричкою хотіли вже цього вечора.

Після тривалих дипломатичних переговорів з бабусею — а в переговорах головну роль відігравала сестра, бо вона старша, а значить і відповідальніша — ми таки домоглися дозволу.

По-перше, вечірній потяг уже пішов. По-друге, ми обіцяли триматись разом. І по-третє — бабуся знала, що сперечатись із дитячим завзяттям марно.

Наша мета — велика гора на залізничній станції, де потяг робив крутий поворот перед в’їздом на перон. Взимку це була головна розвага для місцевих дітей. Вечір. Ліхтар над воротами — єдине світло, що сягає півдороги. Іншу частину нам освітлювали зорі.

Тонучи в сугробах, ми поспішали першими відкрити трасу.

Коли гора вже була перед нами, і залишалося лише перейти колію, ми почули гуркіт — то наближались наші однолітки. Але ми встигли першими. По черзі подаючи один одному руку, ми нарешті стояли на вершині й дивились на світ зверху вниз.

Це був перший підйом того вечора. Скільки їх було загалом — не порахувати. Але кожен із них був наче маленьке досягнення.

З кожним разом наш одяг ставав важчим від вологи. Зрештою, ноги самі відмовились слухатись — ми вирішили: досить.

Бабуся Галя чекала нас на веранді. Оглянувши нас, дивувалась: «Та ви що, в ополонці купались?»

Щоб зігрітись, ми з сестрою полізли на грубу у вітальні. Бабуся застеляла ковдру за ковдрою, немов будувала для нас пуховий замок. Але найбільше тепло йшло від її рук.

Вона не дорікала. Не сварила. Лише повторювала, щоб ми не захворіли.