Читати книгу - "Келен, Yevhenii Nahornyi"

— Це не маска, — пробурмотів він, його голос, створений артефактом, звучав упевнено. — Це інструмент.

Зарґот, що лежав біля скарбниці, кивнув, його зменшена луска блиснула.
— Розумно, Келене. Іди, шукай інформацію. Я чекатиму.

Келен поправив мантія, узяв посох і кинджал, і вийшов із бібліотеки, зачаклувавши двері рунами захисту. Він вирішив повернутися до Ларвії, до таверни “Срібний Келих”, де мандрівники й найманці ділилися плітками. Якщо десь і можна було почути про табори рабів, то саме там. Дорога зайняла кілька днів, але Келен рухався швидко, використовуючи “Крок Вітру” для пересування. Його ілюзія трималася міцно, а сяйво очей ховалося в тіні каптура.

Увечері він ступив до “Срібного Келиха”. Таверна гуділа: запах елю, сміх, брязкіт кухлів. Келен обрав столик у кутку, замовив кухоль — для вигляду, бо пити не міг — і почав слухати. Його ілюзорне обличчя не привертало зайвої уваги, але мантія й посох робили його схожим на мага, що додавало поваги. Незабаром він почув, що за сусіднім столом двоє чоловіків — грубих, із шрамами й шкіряними обладунками — тихо обговорюють “товар”. Келен насторожився, почувши слово “ельфи” й фразу “раби для втіхи”. Його кістки затремтіли від гніву, але він стримався. Це був його шанс.

Він підвівся, узявши кухоль, і підійшов до їхнього столу, ілюзорне обличчя склалося в невимушену посмішку.
— Доброго вечора, панове, — сказав він, його голос звучав дружелюбно. — Не проти, якщо приєднаюся? Я мандрівник, шукаю… особливі розваги. Чув, ви знаєте, де їх знайти.

Чоловіки переглянулися, один із них — лисий, із татуюванням на шиї — підозріло примружився.
— А ти хто такий? — пробурмотів він. — Не схожий на нашого.

Келен знизав плечима, жестом покликавши шинкарку.
— Я маг із гаманцем. Хочу розважитися, а ви, здається, знаєте як. Напої за мій рахунок, якщо розкажете.

Слово “напої” подіяло. Лисий усміхнувся, а другий, худорлявий із рідкою бородою, кивнув. Шинкарка принесла три кухлі елю, і Келен заплатив срібняком, не моргнувши. Чоловіки розслабилися, їхні язики розв’язалися. Лисий, попиваючи ель, заговорив:
— Якщо тобі потрібні ельфи чи інші… екзоти, є табір за перевалом, біля Чорного Ліска. Там работорговець, Горан, продає. Ельфи для втіхи — десять золотих за голову, гноми дешевше. — Він дістав з кишені згорнуту карту й розклав на столі, указуючи брудним пальцем. — Ось тут, два дні їзди.

Келен уважно слухав, запам’ятовуючи кожне слово. Його ілюзорне обличчя зберігало спокій, але всередині гнів палав, і він відчув, як сяйво в очницях ледь не спалахнуло червоним. Він кивнув, ніби задоволений.
— Цікаво. А як туди дістатися без проблем?

Худорлявий хмикнув, допиваючи ель.
— Скажи Горану, що ти від Бальдара. Він нас знає. Тільки готуй золото заздалегідь.

Келен усміхнувся, його рука непомітно торкнулася посоха під мантією. Він тихо промовив заклинання “Тіньова Копія” — “Umbra Duplicata” — і магія непомітно огорнула карту, створюючи її точну копію в його кишені, а оригінал залишився на столі. Він підвівся, кинувши ще один срібняк на стіл.
— Дякую, панове. Ви мені дуже допомогли.

Чоловіки кивнули, уже занурені в новий кухоль. Келен вийшов із таверни, його ілюзія світилася в темряві вулиць. Він відчував вагу карти в кишені — перший крок до звільнення рабів. Дорога назад до бібліотеки була швидкою, завдяки “Кроку Вітру”. Увійшовши до зали, він знайшов Зарґота, що лежав біля скарбниці, і його голос, хоч і стриманий, гудів від рішучості:
— Зарґоте, я знайшов їх. Табір работорговців біля Чорного Ліска, два дні їзди від Ларвії. Вони тримають ельфів, гномів… для втіхи. — Він дістав копію карти й розклав на підлозі. — Ось де вони. Работорговець — Горан. Я знаю, як туди дістатися.

Зарґот підвів голову, його очі спалахнули.
— Ти швидкий, Келене. Що плануєш?

Келен стиснув посох, його ілюзорне обличчя виглядало грізно.
— Я піду туди. Звільню їх. Але спочатку я вивчу нові заклинання — щось, що дасть мені перевагу. Ми не просто врятуємо рабів, Зарґоте. Ми покажемо, що я не ховаюся. І що наше королівство починається.

Дракон видав задоволений рик, його хвіст ударив по підлозі.
— Це початок, королю. Я буду поруч, коли ти будеш готовий.

Келен глянув на карту, його очниці під ілюзією світилися блакитним. Табір Горана був лише першим кроком. Його мрія — королівство без упереджень — набувала форми, і він відчував, що його душа, якщо вона в нього була, палала яскравіше, ніж будь-коли.

 

Бібліотека гуділа магією, її зали освітлювали магічні ліхтарі, що мерехтіли синім сяйвом. Золоті скарби Зарґота й артефакти Келена виблискували в скарбниці, а полиці з книгами здавалися живими, шепочучи знання. Келен сидів за кам’яним столом, його ілюзорне обличчя, створене заклинанням “Visus Fallacia,” виглядало зосередженим. Перед ним лежала нова книга, куплена в Гільдії Магів, — “Мистецтво Підтримки,” том про підсилення, маскування й некромантичні заклинання. Його очниці, приховані ілюзією, світилися блакитним, коли він гортав сторінки, поглинаючи знання з швидкістю, яку давали роки в бібліотеці.

За день Келен освоїв десятки заклинань: “Сила Духа” — “Vigor Animae” — для підсилення фізичних здібностей, “Плащ Тіні” — “Umbra Velum” — для невидимості, і найцікавіше — “Підняття Скелета” — “Ossium Surgere.” Останнє заклинання привернуло його увагу, адже він сам був нежиттю. Чи міг він викликати інших, таких, як він, але зберегти їхню волю? Книга стверджувала, що за правильного ритуалу скелет зберігав частину своєї душі й пам’яті. Келен відчув, що мусить спробувати.

Він устав, тримаючи посох, і вибрав порожню ділянку зали, подалі від скарбниці, де Зарґот лежав, спостерігаючи. Келен накреслив на підлозі руни, використовуючи кинджал, — символи “Життя,” “Пам’яті” й “Волі.” Потім підняв посох і промовив: “Ossium Surgere, anima serva!” Магія вирвалася, земля задрижала, і з-під кам’яної підлоги піднявся скелет, його кістки клацали, коли він формувався. Очниці нового скелета спалахнули слабким зеленим сяйвом, і Келен відчув щось дивне — він бачив кожен його рух, відчував його присутність, наче вони були пов’язані невидимою ниткою.