Читати книгу - "Келен, Yevhenii Nahornyi"

У бібліотеці панувала тиша, порушувана лише тихим тріскотінням магічних ліхтарів, що заливали залу м’яким синім сяйвом. Полиці з книгами, заставлені древніми томами, здавалися живими, їхні палітурки виблискували золотом і сріблом. Золоті скарби Зарґота, акуратно складені в скарбниці, додавали залі величі, а артефакти Келена мерехтіли магією. Келен стояв у центрі зали, тримаючи посох, його ілюзорне обличчя, створене заклинанням “Visus Fallacia,” виглядало зосередженим, але очниці під ілюзією світилися блакитним, видаючи його хвилювання. Перед ним стояв щойно викликаний скелет, чиї кістки ледь чутно клацали, коли він озирався. Його очниці палали слабким зеленим сяйвом, і Келен відчував дивний зв’язок — наче невидима нитка магії з’єднувала їх, дозволяючи йому відчувати кожен рух нового скелета.

Скелет повернув голову до Келена, його щелепа клацнула, і він заговорив хрипким, але напрочуд чітким голосом, у якому відчувалася тінь давньої гордості:
— Хто… ти? Де я? — Його слова були повільними, наче він намагався зібрати уламки свідомості, розкидані смертю.

Келен був приголомшений. Він не чекав, що скелет заговорить так ясно, зберігши не лише голос, а й розум. Заклинання “Підняття Скелета” — “Ossium Surgere” — із книги “Мистецтво Підтримки” обіцяло зберегти частину душі, але Келен не був готовий до такого результату. Його ілюзорне обличчя склалося в теплу посмішку, і він опустив посох, щоб не здаватися загрозливим. Його голос, створений артефактом, звучав м’яко, але з ноткою поваги:
— Я Келен. Ти в моїй бібліотеці — безпечному притулку, захованому від світу. Я викликав тебе магією, але не для того, щоб поневолити. Я хочу, щоб ти був вільним. Як тебе звати? Хто ти?

Скелет нахилив голову, його зелені очниці спалахнули яскравіше, ніби спогади поверталися до нього, пробиваючись крізь туман смерті. Його кістки затремтіли, коли він зробив крок уперед, і голос став твердішим, наче він згадував себе:
— Сорен… Я був Сореном. Ельфом. Воїном. — Він замовк, його щелепа клацнула, і Келен помітив, як зелене сяйво в очницях затремтіло, наче від болю. — Я пам’ятаю… битви. Клинки, що співали в моїх руках. Кров на траві. Смерть… мою смерть.

Келен відчув, як його кістки гудять від цього одкровення. Сорен не був просто набором кісток, викликаних магією. У ньому жила душа, пам’ять, воля. Вони були схожими — обидва нежить, обидва з уривками минулого, затуманеного темрявою. Келен згадав власні спогади: уривки боїв, крики, відчуття меча в руці. Чи був він колись воїном, як Сорен? Чи магом? Ці питання гризли його, але зараз важливішим був той, хто стояв перед ним. Келен указав на кам’яну брилу, що слугувала сидінням, і сів навпроти, жестом запрошуючи Сорена приєднатися.
— Сідай, Сорене. Розкажи мені про себе. Про твоє життя. І вислухай мене — я хочу поділитися своєю мрією.

Сорен повільно опустився на брилу, його кістки клацнули, коли він сів. Зарґот, зменшений заклинанням і лежачий біля скарбниці, уважно спостерігав, його палаючі очі блищали цікавістю, але він мовчав, даючи Келену й Сорену простір. Сорен заговорив, його голос, хоч і хрипкий, набував сили, коли спогади оживали:
— Я був ельфом із Кратії, королівства, що впало століття тому. Ми жили в лісах, наші міста сяяли магією, наші клинки були швидшими за вітер. Я був воїном, одним із Зелених Клинків — елітних захисників Кратії. Ми билися з людьми, коли вони прийшли за нашими скарбами. — Його очниці спалахнули зеленим, і Келен відчув біль у його словах. — Вони спалили мій дім. Моїх побратимів забирали в рабство — ельфів, гномів, усіх, хто не був людиною. Я бився до кінця, але їх було забагато. Мій останній спогад — стріла в грудях і темрява.

Келен слухав, його ілюзорне обличчя залишалося спокійним, але всередині він відчував гнів. Історія Сорена була відлунням розповіді Зарґота про Кратію, про Лук Місяця, про жадібність людей. Він зрозумів, що Сорен — не просто союзник, а той, хто поділяє його біль і мету. Келен нахилився ближче, його голос став глибшим, наповненим рішучістю:
— Сорене, я теж не знаю, ким був до того, як став нежиттю. Некромант оживив мене, але я звільнився. Я мандрую світом, щоб зрозуміти його, щоб знайти своє місце. І я дійшов до однієї мети: я хочу створити королівство, де раса не матиме значення. Де ельфи, гноми, дворфи, навіть нежить, як ми, зможуть жити без страху. Люди поневолюють інших, як твоїх побратимів. Я планую звільнити їх, дати їм дім. Мій друг, Зарґот, — він кивнув на дракона, що слухав із схваленням, — вважає, що ми мусимо битися, рятувати. Він правий. Але мені потрібні союзники. Ти з нами?

Сорен підвів голову, його зелені очниці спалахнули так яскраво, що світло відбилося від кам’яних стін. Його кістки затремтіли, коли він стиснув кулаки, і голос зазвучав із силою, що нагадувала його ельфійське минуле:
— Люди… Я пам’ятаю їхню жорстокість. Вони не просто спалили мій дім — вони знищили мою сім’ю, моїх друзів. Вони бачили в нас лише трофеї, рабів, “екзотику”. — Він сплюнув це слово, хоч не мав плоті, щоб зробити це фізично. — Зарґот правий — вони пошесть. Їхня жага війни, їхні “договори” — усе це брехня. Я з вами, Келене. Я був воїном, і я хочу бути ним знову. Не просто воїном — твоїм мечем, королівським воїном під твоїм началом. Дозволь мені битися за твою мрію. За нашу мрію.

Келен відчув, як його кістки гудять від захвату. Сорен не просто погодився — він присягнув, його слова були сповнені вогню, що пережив смерть. Келен зрозумів, що перед ним не просто скелет, а душа ельфа, чия воля була сильнішою за темряву. Вони були пов’язані не лише магією заклинання, а й спільним болем, спільною метою. Він устав, його ілюзорне обличчя виглядало урочисто, і заговорив, його голос гудів від сили:
— Сорене, ти не просто мій воїн. Ти мій брат по долі. Ми разом звільнимо тих, хто страждає, і збудуємо королівство, де ніхто не буде рабом. Я дам тобі зброю, обладунки, усе, що потрібно. Але скажи мені — чого ти прагнеш, крім бою?