Читати книгу - "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки"

і небагато. Забились зустрітись на трамвайній зупинці коло його будинку. Торчки подякували стоматологу, взяли в нього на всяк випадок номер Івана Івановича і обіцяли завтра зайти. На зупинку Гєна прийшов із коротко стриженою дівчиною. «Ну, — сказав, — золотом я взагалі не торгую, але можу продати вам ложку». І дістав з кишені чайну ложечку, потовклись-потовклись і вирішили купувати. А купивши, почали видзвонювати загадкового Івана Івановича.

Слухавку взяла якась дівчина і сказала, що Івана Івановича немає, що його забрала міліція, і коли він буде — не знає ніхто. І тут друзі-торчки розгубились. А сталося ось що. Іван Іванович — ювелір і контрабандист — усе своє свідоме життя прожив на вулиці Маяковського, у дворі молочного магазину, там, де був розлив. І все своє свідоме життя потерпав від того, що мужики з розливу весь час ходили під його вікна відлити. Він погрожував їм, спускав на них пса, виливав воду. Дослівно напередодні не витримав і побив двох офіцерів-пожежників. Офіцери викликали міліцію. Міліція приїхала і, не розібравшись, що до чого, забрала всіх, у тому числі й Івана Івановича. Затягла їх до Київського РОВД і зачинила на ніч. Офіцери виглядали контрастно, мов душ, — один був товстозадий, інший — сухоребрий, але п’яні були обидва. Їх і хотіли випустити, але йти вони не могли, тому чергові залишили їх до ранку. Іван Іванович спробував було з пожежниками сваритись, але ті не реагували, тож старий контрабандист заспокоївся і підсів до мене. А потім розповів, мені свою історію. Жив він на вулиці Маяковського із внучкою Машею, в одній кімнаті. Спали вони в одному ліжку, оскільки місця для іншого в кімнаті не було. Ставився він до внучки дбайливо, але своєю присутністю в одному ліжку, безсумнівно, пригнічував її сексуальний розвиток. Він і сам це визнавав. Що між ними було, я до кінця не зрозумів, але з чоловіками Маша не зустрічалась і росла хоча й фізично добре розвиненою, проте замкнутою дівчинкою. А було їй вже дев’ятнадцять. Було в неї довге волосся і ніжна шкіра. А на литці було зроблене татуювання у вигляді метелика. Влітку, коли вона засмагала, розповідав Іван Іванович, метелик тьмянів і майже зникав. А взимку, коли шкіра була блідою і вразливою, лінії малюнка проступали гостро і різко, ніби чорнило на ксероксному папері. І ось Іван Іванович сильно з цього всього побивався і не знав, що робити, оскільки внучку любив і хотів забезпечити їй повноцінне щасливе майбутнє. Але тут за мною прийшов черговий. Зрештою, я і не здивувався — взяли мене у власному під’їзді, під час облави, котру проводили в межах місячника боротьби з алкоголізмом та наркоманією. Я їм рятував план. Протримавши мене пару годин, чергові вирішили, що дешевше буде мене відпустити. Вже коли я виходив, Іван Іванович продовжував кричати: «Главноє, поет, — кричав він мені, — пиши про женщин. Вся наша жизнь — женщини!» — «Да замовкни ти», — сонно перебив його сухоребрий офіцер. «Пішов на хуй, — відповів Іван Іванович, — тільки про женщин! — повернувся він знову до мене, — запомни, поет!» І сказавши це, влігся на плече сухореброго — досипати.

Наступного ранку його випустили разом з офіцерами. А за пару тижнів Маша зустріла друга дитинства, Арнольда, який повернувся з Німеччини, куди кілька років тому поїхав на єврейську еміграцію. Маша довго його розглядала. Арнольд носив дреди і продавав музику. «Що я знаю про євреїв?» — подумала Маша. Вона знала, що євреїв переслідували в Середньовіччі, а в радянському кінематографі вони грали іноземців, оскільки, так чи інакше, справді були іноземцями. Ще за пару тижнів вони одружились. Жив Арнольд на поверх вище за них, і тепер уночі, коли вони кохались, а потім Маша вставала і бігла на кухню попити води, Іван Іванович чув, як її п’ятки стукають об дерев’яну підлогу. Згодом у них народилась донька. У них була дивна, весела родина. Вони часто сварились, потім кохались, разом гуляли з донькою, разом слухали бі-боп та інші записи, котрі Арнольд приносив додому, спали втрьох в одному ліжку, вона носила його одяг, він ремонтував її взуття, вони тижнями десь пропадали, потім повертались, і помешкання знову наповнювалось їхнім сміхом і стогоном. «Більшість людей, — сказав їй одного разу Арнольд, — самотні й беззахисні. Вони хапаються одне за одного, тримаються, прив’язуються одне до одного, заважають одне одному жити. І все тому, що самі розуміють випадковість і умовність своїх стосунків. Більшість людей і живуть разом випадково, вони від початку переконують себе, що мають бути разом, а потім довго-довго мучаться. І жоден досвід тут не допоможе. Досвід не дає тобі нічого, він, скоріше, чогось тебе позбавляє, скажімо, ілюзій. Люди багато говорять про свої почуття, проте в більшості випадків навіть не знають, якого кольору очі в того, з ким вони сплять». За рік вони вкотре посварились і розійшлись. Але згодом помирились і далі живуть разом, тому що люблять одне одного, а все інше, за великим рахунком, мало кого обходить.

Богдан ЖОЛДАК

ЛЮБИТИ ПО-УКРАЇНСЬКИ

Багато закордонних філологів вражалися, що в словникові Грінченка є аж п’ять (!) сторінок із варіаціями слова «любов». Вони, маючи у власних словниках заледве їх кілька на означення великого почуття, не знали, що по всіх інших сторінках у нас є ще багацько похідних…

А, головне, якби вони щось чули ще й про «кохання», то, відкривши наші словники на літеру «к», були б іще більше вражені кількістю лексичних виявів й такого поняття, як кохання теж на кілька чималих сторінок.

Адже не всі народи на Землі розрізняють ці два, здавалося б, такі схожі, «терміни». А нас переповнювало так, що одного слова нам виявилося замало.

Тому в нас ще є слово «милування» в значенні «любов» і також його похідні — лексичні й психологічні.

Що ж роблять ті народи, в кого лише одне слово?

Вони плутаються в його недосконалому однозначному значенні й бояться вимовити, наприклад, «син любить маму», бо це можна потрактувати бозна як інцестуально.

З чого й постав увесь фрейдизм із його Едиповим комплексом, і цілі покоління боялися батьківських, материнських чи будь-яких інших пестощів, не кажучи вже про поцілунки, й усіляко боролися з цими почуттями.

Боролися і перемагали.

У нас же є купа різноманітних значень, і ми знаємо, де й коли які почуття відбуваються, і тому не соромимося їх, розрізняючи мовно, тим самим уникаючи фрейдизму.

Можливо, саме через чужі комплекси меншовартості нам забороняли видавати словники, бо, наприклад, якби не було