Читати книгу - "На скрижалях історії"

Г. Шевченка. Ця поема так уразила його, що плакав, читаючи, а з ним і мама з сестрами. Що то значить рідна мова! Слово не сорочка, а душу гріє. Написано від щирого серця й люду все зрозуміло. Іван уже знає, що Т. Г. Шевченко написав «Кобзар», у якому багато віршів про гірку селянську долю, але цієї книжки ніде дістати. XIV

Зимою в школі було не важко, але до іспитів не довчився, батько примусив його гонити пасти череду. Знов у степу все літо. Харчують по черзі господарки, яким він пасе худобу. Дають у торбину на весь день, хто що може. Толока перемістилася за село на яри. Там селяни баштан посадили лише на горі, на освітлених сонцем місцях, а випас відтепер у долині.

Пастушки пасуть свої корови між полукіпками в озимині. Іван свою череду там не може доглядіти, вреднючі корови шкодять полукіпки. Приберуть хліб, тоді й він буде там пасти, ще гляне з Високої могили на рідну сторону.

День надміру паркий. Суне над вербівським степом повільно, ліниво. Сонце припекло степ немилосердно, аж мінливо тремтять обрії. На всьому лежить тонкий шар задушливого пороху. Нарешті серпневе світило почало кластися лагідно до заходу над пишною зеленню навколишніх верхів. У задушливому вечірньому степу повітря, як стоялий густий мед, не колихнеться. М'ята, чебрець, валер'яна й багато іншого степового різнотрав'я видихнуло всі свої застояні соки в це повітря. Над безкраєм застигла тиша. Чотири курені видніються в степу неподалік один від одного, у кожному з них дід, що сторожує баштан. Перший курінь діда Кузьми. Він чудово витинає на сопілці різні пісні, а найчастіше «Стоїть явір над водою».

Якось поспішком усе почало сіріти, потягнув свіжий вітерець і почав куйовдити листя на кущах у Гаврилковому ліску в очікуванні дощу. Вицвіле смоляне небо в очікуванні грози затягується з-над обрію лапатими скупченими хмаринами. Лелеки першими заметушилися на лузі, затріпотіли крилами, вертаючись в село до своїх гнізд. Степ спохмурнів і принишк. Ураз пронизливий сліпучий спалах гадючкуватої блискавиці перетнув небо, осяявши затуманені видноколи, і розшматував хмаровище, крихко зламався й зник у каламутній безвісті. А над Вербівкою загоготав покотом десь грім, знову в небі яскраво блиснуло, а услід грякнуло, а потім ще й оглушливо шарахнуло. Від важкої хмари почали стелитися, мов срібні струни, навкісні смуги життєдайного дощу, який підсилюючись стиха зашумів. Він наринав, ряснішав, а згодом обвалився суцільною зливою.

Іван підбіг до куреня діда Кузьми:

— Рятуйте, діду, від дощу немає де сховатися!

— Лізь, синку, сюди, місця для двох вистачить.

Іван забрався в курінь, а в розхилені двері ллється нестримною рікою вогке молоде грозове повітря. Сіно починає пахкотіти сильніше. Довкола стоїть тиша, за винятком однотонного швергіту — видно скошені струмені й залитий водою світ, над яким зависло сіре мариво. Вода стала володарем світу, а земля в степу спрагло їй підкоряється, як жінка, котра довго не знала близькості кохання. Щільно з'єдналося двоє потужних начал...

XV

Лежачи на пахкітливому сіні Іван розглядає курінь і розпитує діда:

— Я гадав у ліску Гаврилковому перебути, але там такого й дерева не росте, під яким можна було б заховатися.

А той годиться з ним:

— Там навіть і дров важко знайти, ходиш по всьому Гаврилковому й ледве оберемочок вискіпаєш зварити собі картоплі.

У курені під одним боком дідова постіль лежить, на поличці над дверима миска й ложка, у кутку барильце з водою, перед курінем казанок на тагані й сокира. Оце й всі дідові пожитки.

Зливно-буремна гроза прогуркотіла, омолодивши степ і освіживши повітря, і покотилася далі на схід. Обважніла від води земля лежить упокоєна й дихає пряно й волого. Іван допитується в діда Кузьми:

— Чи не страшно тут вам уночі?

— Нічого тут боятися, лихих людей немає в степу, вовки також давно не водяться. Там он, у ліску, животіє в норі лисиця. Вона нешкідлива, біжить кудись по здобич, а прибігає серед ночі й дзяволить: чи діток викликає на здобич, чи журиться, що немає чого їм дати їсти.

У темну ніч четверо пастухів зійшлися в один курінь, розвели вогнище й теревенять, поки очі не злипнуться. Вогнище високо палахкотить, кладучи на землю червоне коло.

Щербатого місяця не видко з-за хмар. Окрізь їх ошмаття, ледь пробивається тьмяне освітлення, кидаючи на сусідній лісок скупе світло, розсівається мов через непрозору мрич і гасне в мерехтливому мороці. Аж раптом угледіли, як під ліском заблимав вогник, ніби свічка горить. Іванові два сусіди подалися туди. Повернулися й розповідають:

— Там два чоловіки прийшли до Гаврилкового шукати скарб. Тут під ліском є місце, яке після танення снігу западається, аршинів три вшир і чотири вздовж. Тож шукачі засвітили страсну свічку, і один наборзі копає яму в западині, а другий читає молитву, бо скарб заклятий. Почувши наш шерех, той, що в ямі копався, гукнув тому, що читав молитву біля свічки:

— Читай молитву «Нехай воскресне Бог і розвіються вороги Його...», бо нечиста сила вже тут...

Як було домовлено, один із нас кинув свого бриля на свічку, вона погасла, а інший торкнув довгого міцного, того, що в ямі. Обидва скарбошукачі як ноги вломили, кинувши лопату, матюкаючись і спотикаючись, задали стрімкого дьору до яру.

Дід Кузьма переказує:

— У цих місцях колись давно була гайдамаччина. Польські пани нещадно пригноблювали селян, а ті втікали й кучкувалися. З лісів гуртом наскакували