Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дем, не журись! — Вимахує руками Бампер. — Ти талановитий митець, тобі не можна багато поспіль смуріти. Твої картини висять у музеї українського мистецтва у Нью-Йорку, шляк би його трафив, поруч із Далі і Пікассо, ти ґеній, Дем, ти не те, що якісь там троцькі, які вже два тижні поспіль обіцяють повалювати мені вікна, ти неймовірний талант, хочеш, я поспіль стану перед тобою на коліна, жеби ти тіко не смурів? Поспіль?
— Я мушу зауважити, що Пікассо і Далі поспіль не були українцями, — втручається Бєлов.
— Як то поспіль: не були? — спантеличено питає Бампер. — То будуть! Усі поспіль будуть українцями, рано чи пізно, в тім числі й ти, москалю франсуватий, хоч ти того й не хочеш поспіль!
— І всі будуть поспіль висіти, — додає Троцький[71].
Москалець змальовує процес перетворення української культури на гетто. Марґіналізована культура закрита від добре розвиненого і функціонального критичного процесу, тому її митці схильні вступати у «товариство взаємного зачарування», в якому кожен є ґенієм. Показуючи цих українських інтелектуалів у цьому сумному світлі, Москалець сигналізує українцям, що їм потрібно позбутися цієї риси разом з порохом пострадянських часів.
Як і багато його колег-вісімдесятників, Москалець любить зваблювати читати постмодерністським розумінням тексту і реальності. Кращим прикладом цього є, коли ми читаємо уривок написаного рукою наратора листа, у якому той поділяє переконання, що коли він, письменник, навчиться писати добре, то зможе вплинути на реальність і його коханка сама прийде до нього. Коли вона і справді з’являється, здавалося б, нізвідки, в кінці другої частини роману, наратор дивується, і читач бачить навіч, як сила тексту впливає на «дійсність».
Юрій Андрухович у своїй прозі часто грає з різними леґендами, які є частиною культурної традиції. Для колонії, яка не має змоги писати свою «офіційну історію», її історія міститься, здебільшого, в цих леґендах. Андрухович, однак, не подає правдиву історію з погляду свого народу. Натомість він вагається між типовими, засвоєними українськими леґендами і своїми власними витворами, які часто є ґротесковими варіантами і/або реконструкціями наявних міфів.
У «Перверзії» Перфецькому, єдиному представникові України, присутньому на венеційському семінарі (хоча Андрухович натякає на те, що більшість персонажів має щось на кшталт українського походження, ці натяки — інше улюблене заняття колонізованого народу) часто доводиться розказувати іншим учасникам заходу, які нічого не знають про Україну та її культуру, про свою батьківщину. Одна з таких нагод трапляється, коли йому випадає виголосити промову на семінарі. У ній він переплітає історію України з різними леґендами, докидаючи міфічних і напівміфічних персонажів. Тим-то Козак Мамай перетворюється на Козака Ямайку, і Ярослав Осмомисл стає Ярославом Осьминогом[72]. Те, що почалось як проповідь на тему чотирьох великих річок України і предків-вікінґів перетворюється на доповідь про двоголових українських собак й історію про те, як зруйновані сільські церкви стали чорними озерами.
В іншому місці «Перверзії» Перфецький детально розводиться про особливості українських різдвяних звичаїв (які включають в себе ритуали з пережитками язичницьких коренів, що можуть здатися екзотичними і інтриґуючими для не знайомої з ними західної людини), розбалакавшись на цвинтарі за чаркою з італійським священиком. Він починає з опису справжнього українського частування на традиційний Святвечір (дванадцять пісних страв, які їдять тоді, коли у небі з’явиться перша зірка), але потім подає перелік, — безглузду суміш на основі кількох старих українських забобонів і святкових традицій. Таким чином, Андрухович кепкує з необізнаності світу з українською історією та культурою і водночас грає зі статусом України в Європі як екзотичного й таємничого краю.
На додачу до маніпулювання і глузування над невіглаством, перебудова історії, до якої вдається Андрухович, є роздумами про життя у світі, де історія, якої вчать і яку «фільтрують» державні органи, насправді суперечила тому, що люди бачили на власні очі і добре знали. Він реаґує на це у своїй творчості, скидаючи міфічних персонажів та історичних діячів униз зі своїх недоторканних, високих місць і ставлячи їх на рівні самого себе і головних героїв роману. Таким чином, він здатен обійти «недоторканність» цих чоловіків і жінок і позбавити їх сили.
Андруховичева деконструкція міфічних фігур не обмежується, утім, висміюванням колишніх можновладців (чи то пак різних радянських лідерів). Він також запозичує персонажів, які, на його думку, хтось поважатиме і, можливо, прийме у формі керівних міфів. Квазі-міфічні фігури з українського націоналістичного перспективного пантеону (багато які з них — це реальні люди, над усяку міру міфологізовані) викликають той таки скептицизм, що і ті, яких виводять
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття», після закриття браузера.