Читати книгу - "Степовий найда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Духота і погойдування карети заколисали хлопця, і він задрімав. Прокинувшись, він побачив, що обох його сусідів уже не було — вони недавно зійшли на якійсь зупинці. Певно, не захотіли будити його, щоб попрощатися. З розмов пасажирів Кларенс дізнався, що високий джентльмен — відомий картяр, а той, другий, схожий на фермера, — колишній капітан корабля, а нині — багатий купець. Тепер Кларенс зрозумів, чому останній цікавився, чи не з плавання, бува, він повертається, а прізвисько «командор» було дане йому, Кларенсу, на догоду капітанові. Кларенс шкодував, що їх уже не було: він збирався розпитати їх про свого кузена в Сакраменто, якого мав скоро побачити.
Кларенс то дрімав, то прокидався, поки нарешті карета прибула в Сакраменто. Було вже темно, але це був один з «поштових» днів, коли в порт заходять кораблі, тому всі крамниці й контори були ще відчинені. Містер Пейтон домовився з кучером, що той довезе його до родича на Джей-стріт — на щастя, Кларенс запам'ятав цю адресу.
Хлопець трохи збентежився, коли карета зупинилася перед великим будинком — чи то банком, чи то солідною конторою. Він виліз з карети, яка, не затримуючись, рушила далі, і, з клуночком в руках, ввійшов у вестибюль. Звернувшись до одного з клерків, він запитав, де можна побачити «містера Джексона Бранта».
Виявилось, що такої людини тут немає і ніколи не було, а банк на цьому місці з давніх-давен. Можливо, хлопець переплутав номер.
Ні, він добре пам'ятав ім'я, номер, вулицю. Стривайте-но! А може, це прізвище клієнта, що дав адресу банка? Клерк, який висловив це припущення, хутко зник у рахунковому відділі, щоб перевірити правильність своєї думки. Кларенс став чекати клерка, серце його билося сильніше. Ось клерк повернувся. В банкових книгах такого прізвища не знайшли. Джексона Бранта тут ніхто не знав.
На якусь мить Кларенсові здалося, що столик, на який він спирався, піддався під його вагою, він схопився за нього обома руками, щоб не впасти. Розчарування було страшне, майбутнє здавалося безнадійним, думка про те, що він ніби навмисне ввів в оману містера Пейтона, ранила його гордість, але прикрішою за все була свідомість, що його самого обдурено.
Кларенс вперше зрозумів, що не безпричинним було те неясне почуття кривди, яке переслідувало його весь час — його навмисно відправлено до мнимого родича, щоб позбутися його раз і назавжди. Це кінцевий етап заздалегідь задуманого підступного плану. Родичі викинули його, самотнього, безпорадного, як викидають непотрібне кошеня або цуценя.
Можливо, на обличчі Кларенса відбилися його переживання, бо клерк, який не спускав з нього очей, запропонував йому сісти, а сам знову зник в таємничих надрах цієї установи.
Скільки часу Кларенс просидів так — йому важко було б сказати, він лише неясно пам'ятав, що клерк повів його в якусь кімнату, а потім через засклені двері в іншу, трохи меншу, в якій за столом сидів чоловік, дуже заглиблений у справи.
Не підводячи голови, промокаючи якийсь папірець, чоловік різко промовив.
— Значить, тебе послали до особи, якої тут немає?.. А з цим ми почекаємо, — обізвався він, коли Кларенс поклав перед ним листа від містера Пейтона, — мені зараз ніколи читати. Ну, що ж, очевидно, ти хочеш повернутись у Стоктон?
— Ні, — ледве чутно промовив Кларенс.
— От тобі й маєш! У тебе тут є знайомі?
— Нікого, тому вони мене сюди й послали, — сказав у розпачі Кларенс, серце його краялось від болю, в очах бриніли сльози.
Людині за столом це, мабуть, здалося смішним.
— Так, скидається на те, — промовив він, усміхнувшись, і не відриваючи погляду від своїх паперів.
— А гроші є? — спитав він.
— Трошки є.
— Скільки?
— Доларів з двадцять, — невпевнено відповів Кларенс.
Чоловік за столом відкрив шухляду і все так само, не підводячи очей, вийняв дві золоті десятидоларові монети.
— Візьми ще мої двадцять, — сказав він і поклав монети на стіл. — Тепер ти зможеш якось викрутитись. Важко буде — заходь знову сюди.
І він рішучим жестом обмокнув перо в чорнило, ніби даючи цим зрозуміти, що розмову закінчено. Кларенс відсунув гроші.
— Я не жебрак, — сказав він похмуро.
На цей раз чоловік підвів голову і пильно глянув на хлопця.
— Не жебрак, кажеш? А я, по-твоєму, схожий на жебрака?
— Ні, — прошепотів хлопець, зніяковіло дивлячись в суворі очі чоловіка за столом.
— 1 все ж, якби я був на твоєму місці, то взяв би гроші і тільки радів би з такої нагоди.
— Якщо ви дозволите повернути вам потім ці гроші, — сказав Кларенс трохи присоромлений і навіть наляканий тим, що образив людину.
— Гаразд, — сказав чоловік і знову нагнувся над своїми паперами.
Кларенс взяв гроші і поліз в кишеню за своїм гаманцем. Він не брав його в руки з того часу, як шинкар власноручно засунув йому, Кларенсу, в куртку, і зараз його вразило, який гаманець важкий і туго набутий: коли він відкрив його, кілька золотих монет випали і покотилися по підлозі. Чоловік різко обернувся.
— Здається, ти сказав, що в тебе всього двадцять доларів? — зауважив він похмуро.
— Містер Пейтон дав мені сорок, — промовив, червоніючи, збентежений Кларенс. — Двадцять доларів я витратив на
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Степовий найда», після закриття браузера.