BooksUkraine.com » Детективи » Ліки від страху 📚 - Українською

Читати книгу - "Ліки від страху"

158
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Ліки від страху" автора Аркадій Олександрович Вайнер. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 116
Перейти на сторінку:
одужала. Так виник міф. А дійсність… ну що вам сказати? З допомогою великого транквілізатора можна було б приборкати гіпертонію, виразки, депресії, неврози. Шизофренію, врешті-решт. Та головна сутність ліків у тому, що вони знімали б повністю людські нервові перевантаження. Людина була б врятована від таких станів, як страх, переляк, пригніченість.

— Он як це, виявляється, просто, — сказав я. — Науці залишається тільки отримати ліки — й порядок. Розкрити, так би мовити, таємницю Івана-царевича…

— На жаль, це не так просто. Справа в тому, що ми поки що й самого Івана кепсько знаємо. Людство зазналося від своїх мікроскопічних наукових перемог. Людину розпирає гордість від того, що вона тьопає по Місяцю, спустилася на дно океану, піймала заледве не в долоню нейтрино. Але про саму себе людина не знає майже нічого. Майже нічого або катастрофічно мало…

Я підняв руки:

— Не розчаровуйте мене. Я був кращої думки про досягнення медицини.

— Не треба розуміти мене занадто буквально. Сучасна наука не поділяє точки зору Заратустри, який вважав печінку місцезнаходженням усіх пристрастей і прикрощів. У нас інша позиція. Одначе, якщо оцінювати світ достатньо тверезо, не вельми далеко ми відійшли від цих уявлень.

Я усміхнувся:

— У вас ставлення до людської істоти ще простіше, ніж у патологоанатома.

Панафідін знизав плечима:

— Звідки ж йому взятися, іншому ставленню?..

Задзвонив телефон. Панафідін вибачився і взяв трубку.

— Володимир Петрович! Я вас вітаю. Звичайно, пам'ятаю про все й підтверджую: за позику віддяка. Так, так, так, це я розумію. Але й ви мене зрозумійте — мені також треба лавірувати. Особисто я готовий бути опонентом хоч завтра, а обіцяти свою контору як опонуючу організацію — не можу… А я вам і кажу прямо й чесно: так за мої труди мені і шана і огуда, а так — на дядю чужого робота. У мене й без того з часом сутужно, бракувало іще, аби хтось на моєму хребті в рай уїжджав… Це будь ласка думайте. Обіймаю вас, мій дорогий… — він поклав трубку й гмукнув: — Іч, які діячі, дурників шукають. Ну гаразд, ви нарікали на спрощеність…

— Не будемо сперечатися, — сказав я примирливо, бо зрозумів, що дискусія може завести нас занадто далеко. Я взяв аркуша з намальованою страхітливою формулою, подивився на нього, й було це мені зовсім незрозуміло. — Олександре Миколайовичу, ви сказали, що за формулою речовина схожа на триптизол. Яка, судячи з ваших спостережень, доза триптизолу була б потрібна, щоб здорова людина, прийнявши її, через десять — п'ятнадцять хвилин втратила свідомість?

Панафідін здивовано подивився на мене.

— Дивне запитання, мені ніколи не доводилося з ним стикатись. Ну, прикинемо, — він узяв ручку, написав щось на аркуші паперу, щось помножив. — Гадаю, що таблеток тридцять у звичайній розфасовці по нуль двадцять п'ять міліграма на порцію. А що? Чому виникло у вас таке запитання до мене, якщо не таємниця?

Я подумав і вирішив, що йому можна сказати.

— Справа в тому, що ось цією речовиною, котрої, як ви вважаєте, ще не існує навіть у лабораторних кількостях, була отруєна людина. Нам дуже цікаво, звідки злочинець міг її узяти.

Панафідін підвів на мене очі, й мені здалося, що він зблід.

— Отруєна? — перепитав він якимсь осілим голосом. — Хвилиночку… Хвилинку… А чому ви вважаєте, що саме метапроптизолом?

— Не я так вважаю, експерти наші кажуть…

— Зрозуміло, що не ви думаєте!.. — з несподіваною для мене сердитою досадою перебив Панафідін. — На якій підставі вони дійшли такого висновку? Труп досліджували?!

Я сказав спокійно:

— Корок від пивної пляшки. У пляшці була розчинена отрута…

— Корок? Але ж там дуже малі сліди… Хіба можуть ваші експерти…

— Можуть, — авторитетно мовив я і згадав Халецького. — Наші експерти все можуть.

Панафідін рвучко підвівся:

— У такому випадку я б хотів зараз же поговорити з ними. І подивитися протоколи аналізів… якщо можна.

— На жаль, експертів немає сьогодні, — сказав я про всяк випадок. — У них республіканська нарада. За день-два — будь ласка.

Панафідін сів.

— Дідько б їх забрав, оті наради… — сказав він майже машинально й надовго замислився, енергійно розтираючи лоб пещеними довгими й дужими пальцями. — Ні, не може бути. Артефакт. Артефакт… Помилка…

Я знизав плечима, а Панафідін продовжував бурмотіти собі під ніс:

— Ну, гаразд, отруїли, припустимо. Але чому, навіщо метапроптизолом? Нісенітниця якась! Скільки отрут існує! Так чи ні, інспекторе? Я вас питаю!

— Вам видніше, — сказав я нейтрально.

Тут, очевидно, нова думка промайнула у Панафідіна, й він запитав швидко:

— Злочинця затримали?

— Ми з цим розбираємося, — відказав я ухильно. — Суть факту в тому, що, коли експерти не помилилися й речовину все-таки відкрито, першою ж дозою її злочинець розпорядився не за призначенням.

— А кого отруїли? Знову ж, якщо не таємниця?

— Було отруєно працівника міліції, — сказав я. — Злочинець вкрав у нього пістолет і службове посвідчення.

— Яка Азія, дикунство, — пробурчав Панафідін, нарешті оговтавшись. — Сотні людей шукають сполуку, аби зцілити стражденних, а якийсь дикун отруює нею здорову людину.

Й знову задзвонив телефон. Уже не вибачаючись, Панафідін узяв трубку:

— Так, я. Здрастуйте, Всеволоде Сергійовичу… Що Соколов? Три роки його аспірантського строку минули, експеримент він завершив, хай тепер іде й пише спокійно дисертацію. Ні, я його на цей строк до себе не візьму. Мені це неприємно вам говорити, але ви знаєте мою прямоту й принциповість у наукових питаннях. Ваш Соколов — хлопець хоч і недурний, але неорганізований і геть позбавлений інтуїції синтетика. Він роботи не розуміє, не має до неї смаку й інтересу, він не любить хімії. А за чудові анекдоти й жарти, якими він три роки розважав лабораторію, я тримати в себе захребетника не буду. Ви вже пробачте мені, але я краще в очі завжди скажу. Нехай сам поборсається. Адже нам

1 ... 18 19 20 ... 116
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліки від страху», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ліки від страху"