Читати книгу - "Король стрільців"

його присадкуватій постаті з хитрими очима, рудою борідкою та каблуковатими ногами, крім бажання оцибушити на кожнім кроці свого ближнього для своєї користи, дрімали почуття хоч би зближені до чесних і шляхотних? Не знати… Ось згадаймо, приміром, про це, що він п’ять літ даром держав у себе стару каправу Хайку. Стара Хайка, вдова по Шумці-конокраді, якого наймити вбили орчиками в стайні, не мала нічого, крім старенької хатини; та одного дня жахлива пожежа, що знищила півсела, забрала їй і це. А коли жаріючі китиці перекидались на стріху її хатини, вона лазила навколішки по подвір’ю, простягала худі руки і лебеділа-благала Єгову, щоб рятував її останній захист. А як побачила, що Єгова не помагає, стала молитися по «хлопському»:

— Боженькі, Боженькі! Відверни ту вогонь на мою хати!..

І «хлопський» Бог, не роздумуючи довго над цим, що стара жидівка перекрутила навідворіть одно слово, миттю вислухав її прохання: бухнуло полум’я, і за хвилю з Хайчиної хатини осталися лишень чорні згарища. Тоді то Абрамко Штарк прийняв її до себе. Еге ж… Наш брат, русин, часом і рідну неньку з подвір’я вижене, ще й собаками нацькує. А Штарк Абрамко, цей шахрай і скупендряга, п’ять літ піклувався чужою людиною і годував її доти, доки каправої Хайки не прикидали жиди бебухами, доки великий і всесильний Єгова не сказав їй: «Кім, кім, Хайкі!.. Час тобі покинути землю галилейську. Абрум Штарк не буде тебе вічно напихати ґуґлями з цибулькою, бо це не є для нього ґешефт!».

Наш Абрамко був людиною зі серцем, щоправда, з жидівським, та все-таки зі серцем. Але для ґоїв він ніколи-ніколи не відчиняв цеї комірки свого серця, де були запаковані доброта, щирість і милосердя! Він був свято переконаний, що з гоя на кожнім кроці треба лупити скіру, тим більше, що ґоєва скіра тверда і мозолиста, то він цього дуже й не почує, ну, а пожиток «бідному» жидкові — чималенький…

Як на оснувательних зборах ухвалено заложите кооперативу, Абрамко тільки поскубав руду борідку, поправив сабашівку на лобі і захихотав:

— Ни, ни… Як вони нині ухвалили зробити то кіпиративе, то, може, за сто літ воно буде, а може, й ні…

Та зараз другої днини, як почув, що люди вписуються в члени, складають уділи, як побачив, що коваль Антін Сверлик вмуровує залізні крати у вікна, а Павлюк аж двома фірами тягне ріжне приладдя до домівки, призначеної на крамницю, Абрамко хоч-не-хоч мусів згодитися з цим, що кооператива в селі вже так як би була! Але він не тратив надії:

— Шьойн, шьойн!.. Кіперативе є — кіперативе нема, а Абрум був і Абрум буде.

Наш Абрамко зачислявся ще до цеї передпотопової породи жидів, що завжди думає, що хлоп Іван здібний тільки до плуга і мотики, а всяка торгівля — це для нього «терра інкоґніта». Абрамко мав подекуди в цім напрямку вже деякий досвід. Ось рік тому рішилися такі самі ґої, поляки, заложити в селі «Кулко». Задумали — зробили. В нас поляків небагато, всього, може, півтора чоловіка, але рух з цим Кулком зробили великий: навезли товару, за тиждень його розхапали, але тому, що ніхто й сотика не дав, «Кулко» котилось всього кілька неділь, а потім поламалося.

Наш Абрамко сподівався, що така доля судилась й кооперативі. Та тут перечислився. Кооператива кріпшала і поростала в пір’я з кожним днем. Люди, зацікавлені таким новим і нечуваним досі явищем, яким була кооператива, горнулися до неї, як мухи до меду. Одні, свідоміші, з почуття обов’язку і для спільної користи, а менше свідомі — зі звичайної цікавости і тому, що так другі роблять. Але і одні, і другі поволеньки відцуралися від Абрамка, який ще недавно був паном цілого села. Тоді то він зрозумів, що кооператива — це його завзятий ворог, що вона підмулює йому ґрунт під ногами, що вона відбирає йому ґешефт! Тому то й він рішився на люту боротьбу з кооперативою, на боротьбу скриту, підземну, несовісну і негідну, на яку може рішитися тільки людина, що для неї гріш є усім!

Насамперед став відмовляти людей від кооперативної крамниці:

— Ну, Іван, сьо є? Чули-сти, Хіна б’є Китай?.. Не буде добра на світі!.. А цьому ви до Абрамка не показуєтесь? Я знав ваші тати, ваші мами, господині були, небіжка, ай-вай, такий рік на мене!.. Сьо ви в то куперативе зобачили, ну? Той Сенькі поломаний, або той Шівченко, що в кожух, на стіні? Ну! я собі також такий Шівченко причіплю. В мене товар сто раз ліпший, під хайрем, що ліпший!..

Але це, звичайно, небагато помагало. Тоді Абрамко заграв у другу скрипку. Таємно став робити ріжні доноси на оснувателів кооперативи, мовляв, вони «політику починають», «Україну будують» і т. інше. Страшенно він завзявся на ту горстку свідомих одиниць, що дали почин до створення спілки, і тому докладав всіх зусиль, щоби їм переїхати дорогу; бо, думав, коли великі «фіши» поприсідають хвости, тоді й цілій кооперативі буде «капуриц».

У великій пригоді в боротьбі з кооперативою стала хитрому жидкові отця погана історія, що трапилась зі «справником» Хомою Собенком. Абрамко зараз розтрубів і роздув її, а лиха слава, що нап’ятнувала захланного багача, тепер лягла на працю людей чесних і совісних. Він, наче труслива собака, поза очі розсівав по селі брехливі чутки, що ціла управа і Надзірна рада — це злодії, цигани і крутії; що вони тільки замилюють людям очі, а самі крадуть, гей чорні круки!..

Все те, від біди, ще можна було видержати. Але одного дня Абрамко «спустив» ціну на всякий крам у своїм склепі. Село сколихнулось, мов ліниві морські хвилі, що зрушені наглим вітром, підіймають голови і вдаряють об беріг. Цим берегом був «Гандель з товари мєшане і спжедаж піво ве фляшце» пана Абрагама Штарка, який спустив по три сотики на кожнім «кавалку».

Кожного ранку і вечора на перехресті шляхів, з яких один провадив до кооперативи, а другий до жида, чути було такі балачки: