Читати книгу - "Темна Академія-4, Марина Сніжна"

ГЛАВА 6

Вийшовши ввечері з пошти, я заклякла. Неподалік стояв самохідний екіпаж декана Байлерна. Сам він притулився до машини спиною і з незалежним виглядом оглядав околиці. Закралася не надто втішна підозра: а чи не на мене він чекає? Хоча, може, у нього в Арклані якісь справи.

Я невпевнено зробила кілька кроків уперед і, не підходячи занадто близько, сказала:

– Тільки не кажіть, що ви тут випадково стоїте. Точніше, краще саме це й скажіть!

– Залазь! – недбало кинув він.

А потім відліпився від екіпажу і відчинив переді мною дверцята.

Я і не подумала виконати наказ. Після розмови з Ірмерієм мотиви декана Байлерна перестали здаватися такими вже зрозумілими. Переступаючи з ноги на ногу, я з підозрою дивилася на наставника.

– Чого це раптом ви вирішили забрати мене з роботи? Намічається ще одне катування? Я й після першого ще не до кінця оговталася!

– Гадав, наш красунчик-ректор з цим цілком успішно впорався, – губів чоловіка торкнулася легка усмішка.

– Ви що стежили за нами? – мої щоки запалали.

– Дівчинко, настав час тобі зрозуміти. Якщо я хочу, то від мене навряд чи що приховаєш.

Як завжди, його поблажливий тон викликав всередині протест. Але я розуміла, що не мені конфліктувати з одним із найсильніших воїнів темних світів. Та й декан – моє керівництво як ніяк.

– Значить, знову тренування? – зітхнула я і все ж таки зробила невпевнений крок до машини.

– Ні, на сьогодні з тебе досить, – зронив декан і відсторонився, щоб я могла пройти.

Я приречено влаштувалася на сидінні. Звук дверцят, що зачинилися за мною, здався брязкотом тюремного замку.

Декан незворушно обійшов екіпаж і влаштувався на місці візниці.

– То навіщо ви приїхали? – кусаючи губи, наважилася запитати я.

– Твій приятель-цілитель повернеться лише завтра. А я не хочу повторення вчорашнього. Доки не буду впевнений, що ти можеш за себе постояти, самій я тобі не дозволю вештатися по околицях.

Я настільки вразилася, що кілька секунд нічого не могла сказати. Тільки збентежено дивилася на чоловіка. А той, наче нічого й не сталося, завів машину і зрушив з місця. Турботи дбайливого татуся я від нього очікувала найменше! Він що й справді переживає, що зі мною може щось статися?

– Що не так? – раптом огризнувся декан, кинувши на мене колючий погляд. – Чому ти витріщилася на мене наче на вірайсу, що вирішила заспівати тобі колискову?

Я посміхнулася, уявивши собі гігантську кобру з обличчям декана Байлерна. Добре, що думок він читати не вміє. Його б цей образ навряд чи порадував. Але цей чоловік і справді нагадував мені рептилію, яка тільки-но й чекає моменту, щоб проковтнути мене живцем.

– Просто я не зовсім впевнена, що ви сказали мені правду, – після деякого коливання сказала я.

– З приводу чого?

– Щодо того, чому ви мені допомагаєте. Нещодавно я дещо дізналася про вас.

– Я навіть здогадуюся про джерело інформацї, – усміхнувся лорд Байлерн, уважно стежачи за дорогою. – Правда, не очікував, що ви з ректором не знайдете цікавішого заняття, ніж перемивати мені кісточки.

– Не кажіть про це так… – я спалахнула.

– Про що саме? – знущальним тоном простягнув він.

– Не треба натякати на наші стосунки з Ірмерієм.

– Дорогенька, хіба це натяки? Я начебто висловлююся цілком чітко. То що тобі наговорив мій білявий друг?

– Він не ваш друг, – похмуро зауважила я.

– Припустимо, – він посміхнувся. – Так що?

– Він сказав, що вам не можна довіряти. Ви нікому й ніколи не допомагали просто так. У вас завжди були корисні мотиви. І що щирої симпатії до когось ви ніколи не відчували. Якщо ще врахувати, що вам з якоїсь причини подобається протистояння з Ірмерієм, то є підстави замислитися. Чому саме ви мені допомагаєте, лорде Байлерн? Хочете одного дня зробити зі мною те саме, що з тією дівчиною... Кадою?

– Значить, ось яким він мене бачить, – задумливо сказав декан. – Хоче вважати запеклим мерзотником. Це навіть засмучує.

– Можна подумати, ви тільки зараз про це дізналися! – фиркнула я.

– Ні, звісно. Але я не думав, що все настільки кепсько. Що мій образ у голові вельмишановного лорда Стайліра набув прямо-таки гротескних фарб.

– Ви його ненавидите? – напружено запитала я.

Навряд чи він скаже правду, якщо це дійсно так. Але чомусь мені хотілося йому повірити, незважаючи ні на що.

– Я завжди вважав, що ми з Ірмерієм Стайліром дуже схожі, – промовив лорд Байлерн і криво посміхнувся.

– Сподіваюся, ви жартуєте? – вирвалося в мене.

– Аж ніяк. Ми обидва були вирвані зі звичного життя ще в дитинстві. Нам довелося виживати, по суті, у чужому нам середовищі. І ми багато чого досягли в обраній галузі. Можна сказати, нас вважають чимось на зразок легенди. Як і я, він розбірливий у стосунках. Вважає за краще бути сам, а не будувати ілюзорні зв’язки, аби позбутися самотності. Якщо він кохає, то це почуття для нього важливіше за все. За обов’язок, честь, можливо, навіть за саме життя. Він знає, що таке справжнє благородство та вірність.