Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чи корона дає право хамити всім праворуч і ліворуч, навіть якщо раніше ця людина заслужила на подібне звернення?
Може, все ж таки варто було відправити листівку до Букінгемського палацу? Ні, ну а що? Раптом удача посміхнулася б, і мені відповіла сама королева. Стали б із нею подружками з листування... У мене тоді хоч якийсь досвід у спілкуванні з монаршими особами з'явився б.
— Вам варто повчитися манер, — парирувала Ісіс, а я навіть сперечатися з цим не збиралася. — Все ж ти, Феліція, моя компаньйонка.
— І я з радістю поцікавилася б вашим самопочуттям, — запевнила я її. — Але за інших обставин.
— Якби ти була моєю підданою, я вже наказала б відрубати тобі голову, — дівчина перейшла до прямих погроз, але не налякала цим.
— Дякую за інформування, — кивнула я. — Це все?
— Усе!
Вона розвернулась і зникла у своїй кімнаті, голосно грюкнувши насамкінець дверима.
Ну, тут і ворожкою не треба бути, щоби здогадатися про причини її проблем. Мабуть, прийшли ті самі дні в календарі, коли в сідлі трястися цілий день зовсiм не з руки.
А якщо ні… Ох, не заздрю я її майбутньому чоловікові. Така цяця випадає лише раз у житті. І тікати від неї треба. Тiкати.
Видихнувши після такої дивної розмови, я спустилася на перший поверх. У денному світлі, що проникало через вікна, він був не такий поганий, як здався мені вчора. Відвідувачів не виявилося. Тільки Рейдел сидів недалеко від стійки і квапливо поїдав сніданок.
— Доброго ранку, — сказала я, зупиняючись поруч.
Наскільки ж це дивно, вдавати, ніби знаєш людину не один день.
— Доброго, — озвався чоловік, відірвавшись від їжі і піднявши на мене очі. — Як самопочуття?
— Краще, ніж у нашої принцеси, — знизала я плечима, опускаючись навпроти.
Треба триматися невимушено. Максимально невимушено. Ну, Ян, дай мені на це сил. І з'явись якнайшвидше. На цей раз, обіцяю, ми просто поговоримо.
— Ісіс вже встала? — Рейдел начебто нічого не помітив, говорив просто і навіть не пропалював мене підозрілими поглядами.
— Так. Попросила передати, що до обіду нікуди не поїде.
— Просила? — посміхнувся воїн.
Посмішка прикрасила і без того симпатичне обличчя, додаючи йому якусь чарівну хитринку.
У пам'яті відразу спливла та картина, як він відчинив мені двері в одних штанях. Щоки обпалило запалом збентеження, а я тільки встигла здивуватися реакції організму.
Ого!
Феліція, я чогось не знаю?
Чи це моя реакція?
Та ну, дурниці які!
— Ну гаразд, попросила так попросила, — знизав він плечима, не помітивши моєї поведінки.
— Ти казав, тут є лікар, — акуратно вимовила я через хвилину тиші.
Весь цей час найманець не відривався від їжі, намагаючись розправитися з нею якнайшвидше. За цей час лисий мужик з-за стійки приніс і мені миску зі сніданком.
Бiдним, але і на тому спасибі.
Доба без їжі, і мій шлунок відразу скрутило судомою від аромату тушкованого м'яса з овочами. У дерев'яній чашці поруч щось хлюпалося: чи то вода, чи погано заварений чай.
Щоправда, моєю першою думкою побачивши цею страву і звичайну металеву ложку було: сподіваюся, вони хоч якось усе це добро стерилізують. Якось зовсім не хотілося підхопити місцевий аналог правця.
— Лікар? — а ось і перший погляд за сьогодні, якого я боялася. Повний підозри та недовіри.
— Ну так, — я поспішно уткнулася в миску, сподіваючись, що м'ясо тут не найгіршої якості.
— Є, — я краєм ока побачила, як найманець відклав убік столовий прилад і зчепив руки в замок перед собою.
Чи не піднімати очей! Тільки не зводити очей!
— Фел, ти точно в порядку? — запитання Рейдела мене буквально прибило до місця. — Щось сама не схожа на себе.
Ще б!
— Так, щось я переоцінила себе з тими осами, — обережно підбираючи слова, озвалася я.
І відразу зрозуміла, що знову прокололася.
— Ого! — Захопився співрозмовник. — Велика Мев визнала свою помилку. І таке буває?
— Іноді, — знизала я плечима. — Не звикай.
— Не буду, — зі смішком озвався він. І кинув у мій бік ще один погляд. Вже не такий підозрілий.
Я повернулася до їжі, сподіваючись, що на цьому розмова закінчиться. Але, здається, успіх і не збирався мені посміхатися. Чи навпаки?
— Але ти все ж таки виграла суперечку, так що можеш загадувати бажання.
— Про що ти? — Здивувалася я і тут же прикусила язик, напоровшись на гострий погляд найманця.
Та що таке?! Коли я почну передбачати подібні повороти.
А ще Феліція явно була не наймилішою дівчиною. То з якого переляку я намагаюся бути нею? Невже хочу сподобатися своїм новим знайомим?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва», після закриття браузера.