Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

У мене тепер все життя голова вранці розколюватиметься?

— Ох, — простогнала я, розплющуючи очі і притискаючи долоню до чола.

Ну хоч дотик відчуваю! Вже непогано.

Ледве розімкнувши повіки, я відразу ж замружилася від яскравого сонячного світла, що падав з вікна прямо мені на обличчя. І завмерла.

А потім різко схопилася, забувши про всі мігрені у світі.

Чорт-чорт-чо-о-о-рт!

Вже настав ранок, Яна ніде не було, а я взагалі не пам'ятала, як опинилася в ліжку! Останнє, що я пам'ятала, — ревізія речей Феліції… І… Що там сказав Ян?

Щось про сильні зілля та про те, що ми… нанюхалися?!

— Та гаразд! — ошелешено прошепотіла я, окидаючи кімнату поглядом. Напоролася на розкриту темну сумку з горлечками флаконів, що стирчали з неї, і подумки дала собі потужний потиличник.

Дурниця! Ну, просто дурниця! Хто у здоровому глузді полізе нюхати невідомі препарати? І я ж почала це робити ще до появи Яна!

Злякано окинула ще й поглядом. Але, на свою радість, виявила, що роздягати мене янгол не став.

А потім…

У пам'яті яскравою картинкою сплив розкинувся зіркою на підлозі Ян. Він вдавав, що пливе на спині, і пускав ротом невидимі фонтанчики. А потім, здається, почав запевняти, що він справжній синій кит. І йому погано у такому невеликому просторі.

Слізно благав відвезти його до океану.

А я…

Дiдько!

Я ж погодилася! Та тільки ми зіткнулися з такою жахливою перешкодою, як зачинені двері. І вирішили, що і без океану величезний синій кит може вижити, якщо…

Якщо що?!

Боже, що ми ще вчора зробили?

Але хоч би скільки я намагалася, більше нічого згадати не змогла. Ось загалом.

Жах! Адже я збиралася присвятити наступну зустріч з Яном конструктивному такому допиту. А вийшла майже сходка анонімних токсикоманів. Мамочки…

Я з побоюванням зиркнула у бік сумки із зіллями.

Нізащо більше жодного з них не відкрию. Без видимої потреби. І ломка до таких не відноситься.

Акуратно підкравшись до небезпечної поклажі, швидко нахилилася та закрила. Встигнувши помітити лише кілька приліплених до скляних боків білих папірців.

Здається, я вчора все ж таки підписала якусь кількість елiксiрiв. Щоправда, сумніваюся, що зможу розібрати свої каракулі на тверезу голову.

— Швидше б ця голова боліти перестала ще, — пробурмотіла я, вирішивши знайти місце, де можна вмитися і поїсти.

Рейдел начебто не заходив, отже, час до відправлення ми маємо.

Добре, що ми з Яном не впоралися із замком на дверях. А то впала б середньовічне село від наших рук. І занесли б це в книги як явище народу емісара душ, який нацькував на них ненавчену чарівницю.

Ні, ну фактично чарівниця була навчена. До своєї смерті, звісно.

Уф! Голова обертом. Точно треба поснідати і вмитися.

З останнім я розібралася досить швидко. У коридорі зіткнулася з тим самим худим хлопцем, який мені сумки вчора ввечері піднімав у кімнату. У нього ж дізналася, де тут вбиральня. Щоправда, такого слова він не знав. Довелося підбирати синоніми. І тільки з п'ятого разу він охнув, нарешті зрозумівши, чого я від нього домагаюся. І вказав у далекий кінець коридору.

Там я і знайшла щось середнє між адекватним санвузлом та сільським сортиром.

Загалом довгого знайомства не відбулося. Швидко розібравшись зі своїми справами, я сподівалася, що виглядаю пристойно. І поспішила повернутися до коридору, бо без свіжого повітря, як відомо, людина може протягнути не так уже й багато.

— Феліція! Ось ти де! — дзвінкий жіночий голосок наздогнав мене в ту саму мить, коли я вже майже дісталася сходів.

Дiдiко! Я ж гадки не маю, як спілкуватися з коронованою особою!

Так що я про всяк випадок натягла привітну усмішку, повертаючись обличчям до дівчини:

— Так?

— Я ще не бачила Рейдела, — сказала вона, дивлячись на мене трохи зверхньо. — То передай йому, що ми затримаємось у цьому селі до обіду. Мені зле.

— Гаразд, — знизала я плечима, плануючи якнайшвидше звалити подалі від делікатної ситуації, що вимальовується.

Довго бігати від спілкування із супутниками не вийде, але я хоча б спробую.

— Тобто ти навіть не спитаєш, що зі мною не так? — обурилася принцеса, вигнувши тонку світлу брову. І пропалила мене таким поглядом, від якого будь-яка місцева здригнулася б.

Але дівчинка не на ту напала. Єдина королева, про яку я хоч якось чула, живе далеко в Англії. Та й з тою якось поспілкуватися не пощастило.

— Якби ви хотіли мені це повідомити, Ісіс, то вже зробили б це.

Феліція начебто грубила їй. Так що не відступатимемо від ролі. До того ж я теж так відповіла б.

Ісіс мене дратувала. Нагадуючи поведінкою однокласницю. А та була ще тою вискочкою.