Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

— І чим платять зарплату янголам? — засміялася я, чомусь відчуваючи, як починає крутитися голова.

— Мені більше подобається звання емісара душ, — чесно зізнався Ян, розвалюючись поруч на підлозі. — Якось пафосніше звучить. І не прив'язаний до релігії.

— Хіба немає жодної релігії, де використовується це словосполучення? — хихикнула я, запах наступного зілля здався таким веселим, таким казковим. Як із дитинства.

— Може, й є, — відмахнувся він, ігноруючи протягнутий йому флакон. — То що ти спитала?

І хихикнув.

— Я-а-а-а не знаю, — знизала плечима і змахнула флаконом, від аромату якого очі виїдало. — Яка огида-а! Ти тільки спробуй!

Я підсунула флакон під ніс Яну. Пройшла всього секунда, перш ніж рудий охнув і відсахнувся, злякано змахуючи руками.

— Ох, світло! Феліція! Ти з глузду з'їхала? Так і вбити можна.

— Тебе? — у голос розреготалася я, не зважаючи на те, що назвали мене іншим ім'ям. Подума-а-аєш ... Марина, Феліція — невелика різниця.

Світ трохи похитнувся. І я впала на підлогу поряд із янголом. І так затишно тут виявилося. Та-а-ак добре!

— Ось світло мене спали, — простогнали збоку. — У Феліції сильні зілля виходили.

— Так? — ліниво пробурмотіла я, відчуваючи, як повіки починають стулятися. — І що?

— А те, що ми швидко нанюхалися, — пролунало поруч.

Але я це почула лише краєм вуха. І пірнула в затишну заспокійливу пітьму, яка обіцяла мені солодкий відпочинок від безумства.