Читати книгу - "Буфонада, або Більше не самотні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гей-го.
• • •
Настало тимчасове затишшя. Еліза гасала кімнатою, поглядаючи на мої книжки, які, звісно, не могла прочитати. Потім вона підійшла до мене, задерла голову і сказала:
— Можна вступити на медичний факультет Гарварда, лише те і вміючи, що читати й писати?
— Я дуже багато трудився, Елізо, — відповів я. — Мені було нелегко. Мені і тепер нелегко.
— Якщо Боббі Браун стане лікарем, — заявила вона, — це буде найпереконливіший аргумент з усіх мені відомих на користь Християнської науки[10].
— Я не буду найкращим з лікарів, проте не буду й найгіршим.
— З тебе вийшов би прекрасний дзвонар у ґонґ. — Еліза натякала на останні чутки, нібито китайці досягли видатних успіхів у лікування раку грудей завдяки калатанню у старовинні ґонґи. — Ти схожий на чоловіка, — додала вона, — який міг би майже безнастанно бити у ґонґ.
— Дякую, сказав я.
— Торкнися мене, — сказала вона.
— Перепрошую? — сказав я.
— Я твоя рідна плоть. Я твоя сестра. Торкнися мене, — сказала вона.
— Так, звісно, — промимрив я. Але руки мені ніби паралізувало.
• • •
— Не квапся, — сказала Еліза.
— Але ж, — бурмотів я, — оскільки ти мене так ненавидиш.
— Я ненавиджу Боббі Брауна, — пояснила вона.
— Оскільки ти ненавидиш Боббі Брауна, — промовив я.
— І Бетті Браун, — додала вона.
— Це було так давно, — сказав я.
— Торкнися мене, — наполягала вона.
— Господи Ісусе, Елізо! — вигукнув я. Руки мої відмовлялися рухатися.
— Я сама тебе торкнуся, — сказала вона.
— Як скажеш, — сказав я, наляканий до смерті.
— Серце в тебе не хворе, ні, Вілбуре? — спитала вона.
— Ні, — відповів я.
— Якщо я тебе торкнуся, дай слово, що не помреш.
— Обіцяю, — сказав я.
— Не виключено, що помру я, — сказала вона.
— Сподіваюся, що ні, — зауважив я.
— Те, що я поводжуся так, ніби знаю, що станеться, зовсім не означає, що я це справді знаю, — заявила Еліза. — Можливо, не станеться нічого.
— Можливо, — підтакнув я.
— Ніколи не бачила тебе таким переляканим, — сказала вона.
— Я ж людина, — відповів я.
— Хочеш розказати Нормі, що тебе лякає? — спитала вона.
— Ні, — відповів я.
• • •
Еліза, майже торкаючись кінчиками пальців моїх щік, процитувала фразу з похабного анекдоту, який Візерс Візерспун розказував одному із служників, коли ми ще були дітьми. Ми підслуховували за стінкою. В анекдоті йшлося про жінку, яка виявляла надзвичайно палку чуттєвість під час статевого акту. Ця жінка застерегла незнайомця, який збирався з нею кохатися.
Еліза переадресувала оту сальну пересторогу мені: «Міцніше тримай свого капелюха, чуваче. Ми можемо закінчити на другому кінці світу».
• • •
І потім вона мене торкнулася.
Ми знову стали одним цільним генієм.
Розділ 25
Ми знавісніли. Лише Божою милістю ми не викотилися з будинку просто в натовп на Бікон-стріт. Деякі частини наших тіл, про які я навіть не підозрював і про які Еліза знала нестерпно багато, дуже давно вже планували злитися.
Я вже не міг би сказати, де я зупинявся, а де Еліза починала, або де ми з Елізою зупинялися, а Всесвіт починався. Це було захопливо, і це було жахливо. Так, і нехай це буде мірою кількості задіяної енергії: оргія тривала цілих п’ять днів і ночей.
• • •
Після цього ми з Елізою проспали три дні поспіль. Коли я, нарешті, прокинувся, з’ясувалося, що лежу я у своєму власному ліжку. Мене годували внутрішньовенно.
Елізу, як я пізніше довідався, доправили додому в приватній санітарній кареті.
• • •
Стосовно того, чому нас ніхто не роз’єднав і не викликав допомогу: ми з Елізою захопили в полон Нормана Мушарі-молодшого, а потім бідолашну маму і всіх служників — по черзі.
Я зовсім не пам’ятаю, як це робилося.
Ми прив’язали їх до дерев’яних стільців, заткали їм, очевидно, роти кляпами й акуратно всадовили за стіл у їдальні.
• • •
Ми давали їм їсти й пити, дякувати Богу, бо інакше ми б стали вбивцями. Проте ми їм не давали сходити до туалету і годували самою горіховою пастою і сандвічами з желе. Я, здається, кілька разів виходив з дому по хліб, желе й горіхову пасту.
І потім оргія тривала.
• • •
Пригадую, я читав Елізі фраґменти з книжок з педіатрії і дитячої психології, з соціології і антропології, і все таке решту. Я ніколи не викинув жодного підручника з тих курсів, що вивчав.
Пригадую виснажливі обійми, які чергувалися з періодами мого сидіння за друкарською машинкою поруч з Елізою. Я друкував щось із надлюдською швидкістю.
Гей-го.
• • •
Коли я вийшов з коми, Мушарі і мої власні адвокати вже щедро заплатили прислузі за їхні муки біля обіднього столу і за мовчання стосовно тих жахів, яких вони надивилися.
Матір виписали з Массачусетської центральної лікарні і відвезли до Черепахової затоки, де вона не вставала з ліжка.
• • •
Фізично я страждав тільки від виснаження, більше ні від чого.
Коли, однак, мені дозволили підвестися з ліжка, я виявився таким психологічно травмованим, що гадав, ніби все видасться мені незнайомим. Якби того дня сила тяжіння вже стала перемінною, як це трапилося багато років по тому, якби мені довелося повзати по своєму будинку накарачках, як я часто роблю це нині, я подумав би, що це цілком доречна відповідь Всесвітові на те, що мені довелося зазнати.
• • •
Втім майже нічого не змінилося. В будинку був порядок.
Книжки повернулися на свої полиці. Розбитий термостат замінили на новий. Три стільці з їдальні здали в ремонт. Палас у їдальні був місцями рябий, світліші місця вказували, де видаляли плями.
Єдиний доказ того, що відбувалося щось екстраординарне, сам по собі становив парадигму порядку. То був рукопис — на чайному столику вітальні, де я шалено друкував під час кошмару.
Ми з Елізою незбагненним чином написали посібник з виховання дітей.
• • •
Чи був він хороший? Не дуже. Хороший рівно настільки, щоб стати найпо-пулярнішою книжкою усіх часів, — після Біблії і «Радостей кулінарії».
Гей-го.
• • •
Цей посібник
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Буфонада, або Більше не самотні», після закриття браузера.