Читати книгу - "Дорога, Лариса Бондарчук"

Розпорядник свята, котрий стояв біля короля, тримав у руках довгий список найсмішніших імен, які можна було тільки придумати. Він вигукував їх і всі починали сміятися, чуючи смішну назву. Найсмішніше ім’я, яке б викликали найгучнішу і найвеселішу реакцію юрби навколо, і мало стати іменем Пуцьвірінка. Той, вбраний нині в новий святковий одяг, стояв поряд з королем і своїм учителем. Калякатака теж так радів, неначе то він отримує таку важливу нагороду для ілюзора – нове смішне ім’я.

- Грубас! – юрба незадоволено загуділа, бо Пуцьвірінок не був грубим чи повним.

- Мертакулька, - сміх був, але не всі посміхалися, деякі знизували плечима.

- Кукуруданчик, - оце ім'я вже викликало веселий гамір.

- Вертихватарук, Буртімай, Галабусяка, Допражіфасько, Кабасякуль, Мулівань, Припазійхуть, Туткомач, - імена звучали, юрба почала потихеньку веселитися.

Мене тішили всі імена. І який же я був радий, що обрали саме те, яке сподобалося мені найбільше – Зізюмкусь. Воно мені так нагадувало мамин ізюм, які вона клала в здобні булочки, що пекла на свята, що сльози від сміху трохи змішалися зі сльозами від суму за рідним домом. Тінинка, яка сиділа біля мого вуха, відчула мій настрій, запищала щось на вухо, заспокоюючи.

Отже, ілюзор отримав нове ім’я – Зізюмкусь, і тепер починалася святкова частина церемонії. Ілюзорні почали ділитися на групи і просто на площі перед палацом короля Пимпика танцювати, співати, грати в цікавезні ігри. Кожен намагався показати свою майстерність. І навіть король приєднався до якоїсь із груп і брав участь у святі, як простий учасник.

Одні ілюзори грали в квача, у який і ми в школі дуже любили з друзями побігати. Але ілюзори торкалися не рукою того, кого наздоганяли, а били по голові великими надувними довгими кульками, які при доторкові до втікача видавали гучне «Пук!». Так що гра тут називалася "Пуком". Я теж сміявся з цього.

Бігали тут і «гуси», гагакаючи і втікаючи від вовка, стрибали по камінню під час гри «В річку гоп!», перетягували традиційний канат... Ох, і награвся я на тому святі!

Дуже, дуже мені сподобалося в Ілюзорному краї!Гарними й добрими людьми були його веселі й мужні мешканці, але треба було рухатися далі, Дорога кликала мене, хотіла, щоб я пройшов її до кінця: аж у саму столицю пролягав мій шлях.

А ще я хотів допомогти антипкові Сувою добратися додому, бо він сумував за родиною і все ще був слабким після ключ-трави. Дракон Бертліз, котрий чомусь сторонився веселощів і пішов зі святкування одразу після урочистої церемонії, теж ішов з нами, бо шлях до країни драконів пролягав через Країну малих сердець, батьківщину Сувоя. Троє тіней мовчки приєдналися до нас, коли ми почали всідатися у велику добротну відкриту карету, яку виділив нам король Пимпик для подальшої подорожі.

Ми попрощалися з Калякатакою та Зізюмкусем і поїхали з Ілюзорного краю дорогою до наступного Перехрестя. Ворота на ньому вели до Краю малих сердець. І в останню хвилину до нас приєднався чоловік з людей, Омелько, який був жадібним до нових знань і мандрівок.

- Та всі наші лишилися в палаці. Ще трохи побудуть тут і додому будуть повертатися. А я рідні не маю, сирота. Цікаво мені, що в інших країнах діється, поїду з вами, якщо ви не проти. Що скажеш, Оксене? – чомусь він звертався до мене.

Я знизав плечима:
- Карета велика, місця всім вистачить. Ми антипка Сувоя додому проведемо, а там далі видно буде, куди попрямуємо, - сказав я, косячи погляд на дракона, який увесь час був мовчазний.

От у такому складі – дракон Бертліз, троє тіней, Омелько і антипко Сувій, ми покинули Ілюзорний край і поїхали до Перехрестя Золотих Дощів.

«А як же полонені розбійники? – спитаєте ви. – Де вони?». Ми лишили їх у в’язниці в ілюзорів. І я вам скажу, що не заздрю цим негідникам. Покарання в ілюзорів дуже дивні й дієві: полонених змушують вчити напам’ять кожного дня по три нові пісні, одному танцю і читати книги. Сподіваюся, скоро розбійники зрозуміють, якими були покидьками і через рік-другий повністю виправляться...