Читати книгу - "Дорога, Лариса Бондарчук"

Розділ 12. Перехрестя Золотих Дощів

- А ще в нас багато вишень росте! – розповідав захоплено Сувій, котрий після гарної їжі, лікування та доброго сну в палаці короля Пимпика ожив, став почуватися набагато краще і в передчутті повернення додому тільки й розмовляв про свій рідний Край малих сердець. Дивна назва, правда?

Вчені пояснюють таку назву тим, що живуть та переважно антипки та бедрики, а вони, як відомо невеликих розмірів, але, як то кажуть, хоч і маленькі, та удатненькі. А були вдатні антипки і до дрібної магії, і до різних ремесел, які іншим не так гарно давалися, як хованцям. Та й бедрики, котрі жили з ними поряд, теж вражали і красою, і дивовижними вміннями. Але про це пізніше. Бо я аж заслухався, які в антипків цікаві вишні ростуть...

- Такі великі бувають, з кулак завбільшки, - антипко стискає кулак, і я бачу, що вишні справді крупні, більші за наші, які у мами в садку ростуть, але все одно в антипка кулачок менший навіть за мій, тому не такі вже гігантські виходять, як Сувій описує.

Але я благорозумно мовчу. Бо знаю, що в кожного на його батьківщині все найкраще! І вишні, і яблука, і вода смачніша, і сонце сяє яскравіше... І з цим я згодний, бо кожен любить свою батьківщину та все, що з нею пов’язане, найбільше!

Повз нашу карету пропливають засіяні соняшником поля, при дорозі височіють кущі калини та бузини, а на видноколі, де дорога губиться вдалині попереду, збираються темні хмари, певно, там іде дощ. Буде дощ, мабуть, бо парко з самого ранку.

Дракон Бертліз сидить мовчки, лишень протирає якоюсь спеціальною ганчіркою новий меч, котрий подарував йому ілюзор Калякатака. Весь зосередився на тому мечі, там наче якийсь магічний метал, з якого того меча зроблено. Мені він теж подобається, але заважкий ще для мене, я пробував помахати. Рука починає боліти, коли кілька разів змахнеш. Нічого, я натренуюся дерев’яним, а потім і такий мені підійде, дракон обіцяв навчити битися на мечах... І я, слухаючи Сувоєві побрехеньки, тихцем починаю мріяти про те, яким вправним воїном я стану, коли навчуся на мечах битися! Василько заздритиме! Я його теж навчу потім! Гірко зітхаю, згадуючи рідний дім, перебираю в пам’яті події, які відбулися на Живій Дорозі, і наче поряд чую голос Мудрила. Ой, та наче він і зараз говорить поряд!

- Вітаю тебе, Оксене! – диволюб Мудрило, виявляється, ішов Дорогою і, побачивши нашу карету, попросив зупинитися, а я й не помітив.

- Ой, пане Мудрило! Я такий радий вас бачити! Зі мною стільки всього відбулося! – я справді був радий, бо диволюб нагадав мені батьків та рідний дім.

Я познайомив Мудрила з новими друзями та розповів про наші пригоди.

- Магія Слова? – здивувався Мудрило, недовірливо дивлячись на мене.

- Так, воно якось так саме вийшло, - кажу я. – І дуже добре, завдяки їй ми змогли перемогти розбійників, і я врятував антипка Сувоя. 

- Це так, - повагом кивнув Сувій, - і моя вдячність не має меж. Як тільки приїдемо до Країни малих сердець, одразу ж пригощу тебе, Оксене, найсмачнішими у цілісінькому світі варениками з вишнями, які тільки вміє варити моя дружина, Степанида. Ох, коли вона їх варить – збігається пів нашого поселення, щоб лишень поглянути на них, такі вони гарні, пухкі, вдалі... А вже як спробуєш – то неможливо відірватися від тої смакоти!..

- Оксене, це чудово! – зрадів Мудрило. – Я вже казав тобі, слова мають велику силу, її потрібно лише відчути, зрозуміти й опанувати! Але... Ви прямуєте до Перехрестя Золотих Дощів, а я чув, що там зараз не дуже спокійно. Та й сам відчуваю, як звідти віє поганою силою. Бережіть себе, і ти, Оксене, будь обережним, - Мудрило раптом зіскочив з карети на ходу і промовив швидко. – Мушу залишити вас, бо маю нагальні справи, але якщо хочете отримати від мене пораду, то тримайте: загроза може чигати на вас із неба!

І чоловік зненацька зник, наче й не було його.

- Цей чоловік маг? – спитав у мене Бертліз. – Дивний він. Підозрілий.

Тінинка, котра щось пропищала в мене на плечі (а сиділа вона там від самої столиці ілюзорів), раптом пискнула й сховалася мені до кишені сорочки, чогось злякалася...

Я роззирнувся навколо: все було спокійно, і в небі наче біліли пухнастими вівцями хмарки, й сонце сяяло мирно й лагідно. Але темні хмари попереду все-таки насторожували.

- Це диволюб Мудрило, він забрав мене з мого рідного дому, коли Дорога ожила, - пояснив я. – Ми йшли разом, а потім він зник, і от зараз теж зник... Просто щезник якийсь...

- Я бачу Перехрестя! – закричав раптом Сувій, котрому не терпілося вже потрапити додому, він повсякчас смикався і підстрибував у кареті, вдивлявся у далечінь, а гострі вушка та ріжки в його чуприні, наче теж підстрибувала разом з ним на голові.

І справді, вдалині засяяло щось яскраво-преяскраво, а коли ми під’їхали ближче, то аж очі почало різати блиском: це були величезні ворота Перехрестя Золотих Дощів.
Тепер я зрозумів, чому таку назву воно мало – брама вся була зроблена з якогось дивного матеріалу, схожого на золото, жовтого, блискучого, яскравого, а над перехрестям ішов дощ! От просто над тими воротами висіла велика хмара й поливала браму водою, і дощ той був справді золотим! З неба падала не вода, а магічна енергія, котра робила ворота, дорогу, траву, квіти, дерева й кущі золотими!

- Ого, що це таке? – зачудовано спитав я в антипка.