Читати книгу - "Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко"

— Ми на місці, — Данило заїжджає на велике подвір’я з двоповерховою деревʼяною садибою до якої примикають ще декілька менших хатин. Я роздивляюся на всі боки, щоб побачити хоч якийсь натяк на те куди ми приїхали, але зір не має за що вчепитися, бо все незнайоме і не має ніяких вивісок чи інших вказівних знаків. 

— То може вже скажеш куди мене привіз?

—  Ми приїхали в гості до друзів мого діда. У них є маленька буйволина ферма і сироварня. Будемо дивитись на буйволів і дегустувати сирні смаколики. Як тобі план?

—  Я бачила буйволів лише в зоопарку і вони виглядали не дуже щасливими. Не можу сказати наперед чи мені сподобається.

—  Мартусю, зоопарк — це навіть близько не те! Але скоро ми виправимо цей факт твоєю біографії. Побачиш щасливих карпатських буйволів в майже природних умовах. А якщо пощастить, то ще й спробуєш подоїти буйволиць. Але це вже за бажанням, бо твої пальчики надто тоненькі для такої непростої роботи, — усміхається задоволено Данило, бере мене за руку і ніжно перебирає мої пальці, ніби справді перевіряє рівень їхньої тендітності.  —  Впевнений, що за літо ще багато чого назбирається з того, що ти не робила і не бачила. 

 —  Я й не сумніваюся, бо мої розваги і місця, які я відвідувала кардинально відрізняються від твоїх. Я більше людина міських забав і звичаїв, тому оце все, — обводжу руками якнайбільше простору навкруг, — мене захоплює і дивує. А якби ще камеру мені в руки, то було б взагалі ідеально. 

З однієї із хат до нас виходить чоловік з пишним сивим чубом. Статний, в довгуватій лляній сорочці з підкоченими рукавами та чорному фартусі. Нагадує мені доброго чарівника з фентезі-фільмів, якого ми відірвали від варіння якогось магічного зілля. В Карпатах не лише природа, але й люди особливі. Вони легко карбуються в пам’ять, може це тому Данило без проблем вмовив мене лишитись з ним і я з радістю втягуюся у всі його задумки.

— Данилку, радий тебе бачити? — привітно плескає по плечі хлопця чоловік. — Ох і давненько ти до нас не заїжджав. Якщо пам'ять не підводить, то не бачились ми з тобою майже два роки?

— Майже три, дядьку Іване, — поправляє Данило. — Цього літа я поживу трохи на фермі діда, тому ще встигну вам набриднути.

— Ти ж знаєш, що ми з тіткою Мирою завжди раді і тобі і Леву, — каже чоловік. — Доречі, як там твій брат поживає, бо забув про нас так само як і ти? 

— Нормально, — коротко і без ентузіазму відповідає Данило.

—Бачу, що ви ще не помирилися, — робить висновок дядько Іван.

Отже, він знає причину їхнього конфлікту. А я — не знаю, і це мене гризе. Аргументи, що то не моя справа не діють, бо я страх, як хочу дізнатися, що ж такого могло статися між ними. Не думаю, що його брат за рівнем підлості переплюнув мою сестру. А якщо так, то що такого він міг зробити?

— Не будемо зараз про це, — обрізає тему розмови Данило. 

— Мені болить за вас, але я не втручатимусь, — згоджується чоловік і переводить погляд на мене. — Хоч познайом мене зі своєю красунею, раз привіз її сюди. Чи боїшся що відіб'ю її в тебе? 

— От візьму і розкажу тітці Мирі, що ви тут говорите, то вона вас так відібʼє, що мало не покажеться, — регоче Данило. — Марто, це друг мого діда, дядько Іван. А це моя дівчина, Марта, — представляє нас один одному. 

— Дуже приємно, — протягую руку для знайомства. — Тепер я знаю в кого Данило вдався почуттям гумору.

— Ага, моя школа! — регоче дядько Іван і відповідає мені потиском руки, — Проходьте в будинок, а я скажу Мирі, що в нас гості. Вона сьогодні ще не виходила із сироварні. Сезон. Багато роботи, — пояснює чоловік і зникає в тому маленькому будиночку з котрого вийшов до нас. Я так розумію, що це і є сироварня. 

Тітка Мира одразу кидається обіймати Данила. З такою щирістю та віддачею ніби він її рідний.  Куйовдить йому чуб як малюку і так само як і дядько Іван дорікає, що той зовсім забув за них. Данило лише розводить руками і відповідає, що дуже зайнятий на роботі, хоча не складно здогадатися, що це не так. Причини в чомусь іншому. Але в чому?

—  Головне, що ти приїхав Данилку і не сам, —  жінка дивиться на мене з таким теплом в очах, що я одразу усміхаюся їй у відповідь. 

—  Це Мартуся, моя дівчина, — представляє мене Данило. Я не виправляю, бо оте його «Мартуся» вже прижилося ніби мене все життя так кликали.

Жінка в знак вітання обіймає мене так само щиро і відкрито як і Данила. Мені стає незручно, що ми обманюємо таких хороших людей. Але заспокоюю себе тим, що Данило попросив підіграти йому, бо мав на це вагомі причини. У житті різне трапляється, кому як не мені знати як то буває.

—  Миро, годуй гостей і відпускай погуляти фермою. Вони молоді най пройдуться трохи. Данилко сам знає що і до чого тут, думаю зможе провести екскурсію своїй дівчині. 

— Зможу.

Ми швидко обідаємо канапками з помідорами та моцареллою і йдемо на екскурсію фермою. Данило цікаво розповідає про все. Показує буйволів і ділиться різними фактами про них. Так я дізнаюся, що карпатські буйволи перебувають під загрозою зникнення. Їх дуже мало лишилося в Україні і фактично завдяки подібним фермам вони й виживають. Ніколи не цікавилася подібним, але його слова мене чіпляють. В голові одразу з'являється ідея зробити фотопроєкт про цих тварин. Це б могло привернути увагу до їх проблем.

— Давай перепочинемо? — пропонує Данило і показує рукою лавку неподалік. Я згоджуюся, а коли нарешті сідаю, то відчуваю як сильно гудуть від ходіння ноги.

— Жаль, що не взяла з собою смарт-годинник, щоб порахувати скільки ми сьогодні находили. 

— Багато, але в планах в нас буде ще більше ходіння, тож не розслабляйся Мартусю. 

— Більше ходіння? Серйозно? Та мене від однієї думки ноги починають боліти ще сильніше, — хникаю, бо реально втомилася. 

— Але ж тобі сподобався сьогоднішній день? — обертається обличчям до мене Данило. Близько. Надто хвилююче. Смакує мене своїм поглядом, але не робить першого кроку. Я вже сама готова поцілувати першою, нахиляюся до нього ще ближче ...  Дзвінок його мобільного псує момент.