Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

— Це не має значення, — відмахнувся я. — Ти мене рятував, я тобі допоміг. Не про те мова. Будь ласка…

Василь зітхнув.

— Ну що з тобою робити... Тільки розповідати, справді, більше нічого. Шукав я Крука майже два роки. А коли знайшов — викрав просто з табору харцизів, де він отаманував. І на Січ повіз. Ось тільки гриз мене сумнів, весь час, не хотілося вірити, що побратим такою падлюкою став. Розговорилися якось на привалі, покаявся він, мовляв, сам не знає, що за помутніння на нього найшло і став просити дозволити смерть прийняти, як личить воїну — зі зброєю в руках. Що не хотів він смерті діда і, вже тим більше, Марусі. Що вони самі мазанку запалили, а верх він вже потім розбирати став, щоб врятувати їх. Брехав, звичайно, це я тепер розумію, а тоді... Знаєш, Петре, ​​хотілося мені йому вірити. Надто вже гидко було думати, що я побратимом таку мразь називав. Сам себе обманював.

Василь провів рукою по обличчю, немов та полуда досі на очах була.

— Один раз ми в дуже гарному місці зупинилися на нічліг. На високому березі Росі. Дійсно, якщо вмирати — то краще і не знайти. Загалом, умовив він схрестити з ним шаблі. Мовляв, зброєю ми однаково володіємо, то нехай Господь розсудить, хто правий. І ще щось таке плів... я вже й не пригадаю.

Я мав свою думку, щодо справедливості, але зараз було не на часі її висловлювати.

— А Крук, як тільки відчув свободу і взяв у руки шаблю, став насміхатися наді мною. Сказав, що на пасіку він приїхав сам. І ніхто його не боявся. Що спершу він зарубав діда, зв'язав Марусю і тільки потім ватагу свиснув. Що три дні і три ночі гостювали вони у моєї нареченої вдесятьох. І лише перед від'їздом підпалили хату... Щоб сліди знущання приховати.

Василь скрипнув зубами.

— Брехав... сучий син! — я мав це сказати. Заради Василя. — Хотів розлютити тебе. Ти ж мене сам вчив, що холодна голова в бою то половина перемоги. От Крук і бив по болючому. Плював тобі в душу...

Полупуд подивився уважно мені в очі і, з помітним полегшенням, повільно кивнув.

— Дякую, Петре. Сподіваюся, саме так і було. А тоді я справді замалим розум не втратив. Нічого пригадати не можу. Ніби кривавий вихор перед очима танцює. Одне бачу, як зараз — вістря шаблі встромляється в око Крукові, і той замертво валиться з кручі в річку. Сам я теж без пам’яті впав, багато крові втратив. А коли отямився — його вже течією віднесло. Так що до вчорашнього дня був впевнений, що Крук мертвий. Курінному розповів правду. Повинився, мовляв, так і так... Воля твоя, батьку, хочеш — карай, хочеш — милуй. Довго думав старий Матвій, а потім вирішив, раз тіла я не бачив і готовий присягнути в тому на сповіді, то і вбивства не було. Значить, звинувачувати мене нема в чому. І, як бачиш, не помилився. Якщо б судили мене тоді, то даремно. Зате тепер, Петрусю, не один Господь мені свідок, а й ти все бачив. Є з чим на суд товариства вдруге вийти і вирок смерті для Крука вимагати. І якщо коло старшин ухвалить відступника стратити, то вже тоді кожен козак не тільки матиме право, але і зобов'язаний убити його. Де лиш спіткає.