Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

Розсудливо вирішивши справді не заморочуватися, я провела один із найвеселіших вечорів за останні п'ять років так точно. Виявилося, що зустріч випускників може бути настільки веселою і захопливою. Як і сказав Олександр Миколайович, він же просто Саша, всі гості брали участь у конкурсах без винятку. Ніхто не відсиджувався в куточку, спостерігаючи з боку, як всі веселилися.

Щоправда, коли пішли конкурси з алкоголем, явно націлені на те, щоб просто всіх споїти, ми з Сашею вийшли прогулятися красивою територією навколо готелю. Веселощі – це, звичайно, добре, але тверезість розуму іноді необхідна, як повітря. До того ж, після останнього мого «експерименту», мені зовсім не хотілося знову згадувати свої подвиги по крупицях.

– Там є гойдалки, давай посидимо, – взявши мене за руку, промовив Сашко.

Не відмовляючись, точно звикнувши до нашої взаємодії за цей вечір, я спокійно пішла за начальником. Гойдалки в такому місці, природно, були розраховані на кілька людей. Два в одному, гойдалка і лавочка, навіть якщо спати лягти, буде цілком зручно.

Сівши разом на гойдалку, ми почали трохи розгойдуватися, слухаючи тиху музику, яка все одно долинала із залу. В один момент так спокійно стало, що мені навіть грішним ділом захотілося покласти голову на плече начальника. Взагалі вже з глузду з'їхала, у роль вжилася так, що страшно стає.

– Тобі сподобався сьогоднішній вечір?

– Було весело, – зізналася чесно. – Я й не знала, що зустрічі випускників можуть бути такими веселими.

– Ти ніколи не ходила на зустрічі випускників?

– Ні. Я навіть не впевнена, що мої однокласники чи одногрупники робили такі зустрічі. Напевно, у нас просто не було тієї самої людини, яка готова взяти на себе всі турботи з підготовки. Або ж мені ніхто про це не повідомляв, – протягнула невпевнено.

І не те, щоб я ізгоєм у школі або в інституті була, зовсім ні. Просто в один момент усі розійшлися кожен у свій бік. У когось сім'я, у когось, як і в мене, робота майже цілодобова, комусь це просто нецікаво, а хтось, можливо, уже давно забув, що взагалі колись навчався. Та мені й самій було це нецікаво, чого брехати. Зі своєю вічною рутиною я забувала елементарно жити. Кожна мить мого життя пролетіла повз і я навіть цього не помітила.

– Тоді я радий, що тобі сподобався вечір, – кивнув Сашко. – Пам'ятаєш, як ми вперше почали працювати разом?

– Таке хіба можна забути? – Подивившись на начальника, запитала у відповідь, не приховуючи посмішки.

– Ти сильно мене тоді ненавиділа?

– Я злилася, але не ненавиділа. Мені складно було зрозуміти, як можна щось вимагати, не пояснивши, що саме потрібно зробити.

– Тобі було складно, – погодився цілком природно Сашко. 

– Хіба тільки мені?

– Ти маєш рацію, нам удвох було складно, але ми впоралися. А зараз ти звільняєшся...

Ніяково відвівши погляд, я промовчала у відповідь. Що тут скажеш? Я не хочу звільнятися, але обставини так склалися, що мені необхідно це зробити? До того ж, я взагалі не хотіла розповідати про те, що мені залишилося жити всього три місяці. Хоча, можливо, що це і не три місяці, а два або в кращому разі – чотири. Хто його знає, як життя розпорядиться.

– Не передумала звільнятися?

– Ні.

– Добре. Тоді розглянеш мою кандидатуру?

– Вашу кандидатуру? – Насупившись, не зовсім розуміючи, про що говорить чоловік, я спантеличено на нього подивилася.

Зустрівшись із зосередженим поглядом Саші, я ще більше спантеличилася. Здається, я щось упустила. Щоправда, коли чоловік несподівано наблизився ближче, а після абсолютно спокійно поцілував мене, у мене всі шестерінки в голові зламалися. Безумовно, я від ступору взагалі не розуміла, що відбувається. Мій педантичний до сказу начальник мене поцілував.

Він п'яний? Ще не відійшов від нашої гри, сильно влившись у роль хлопця?

Різко відсунувшись, я машинально облизнула губи, почуваючись повністю збитою з пантелику. У мене від випитого алкоголю теж голова через силу працювала. Реально, я такою розгубленою себе давно не відчувала. Відчуття таке, немов звична картинка світу знову несподівано зламалася.

– Ти ж хочеш звільнитися, щоб знайти своє щастя, але зовсім не думаєш про мою кандидатуру, хіба це не смішно?

Хе-хе, дуже смішно. І було б ще смішніше, якби не було так сумно.

– Сама подумай, ми знайомі вже майже шість років, розуміємо одне одного з півслова. Немає нічого, що ми не могли б обговорити і вирішити. До того ж, як на мене, я непоганий варіант. Красивий, багатий, розумний і також готовий до серйозних стосунків.

– Звучить, як якась угода, – прошепотіла у відповідь, відчувши себе ще гірше.

Що ж, якщо я й хотіла вигадати собі якесь таємне кохання, то про нього можна просто забути. У словах Олександра Миколайовича немає нічого про кохання, навіть приблизно. Однозначно, зараз він говорив про чергову у своєму житті угоду. Усе виважено, продумано до дрібниць і дуже систематично. Йому зараз тридцять п'ять років, пора одружуватися, а тут ще я зі своїм звільненням і бажанням пожити для себе, знайти своє щастя. Зірки зійшлися, адже ми так добре розуміємо одне одного.

Але от, цікаво, Олександр Миколайович точно «дружину» хоче знайти чи підлеглу? Невже він не розуміє, що моя поведінка на роботі може кардинально змінюватися вдома? На роботі я, звісно, помічник, тому маю бути завжди зібраною, врівноваженою, виконуючи всі доручення, але вдома я просто Поліна. Наодинці із собою я можу бути неохайною, зарозумілою, навіженою дурепою, якій узагалі все одно на всіх!

– До всього треба підходити з максимальною серйозністю, – явно не почувши каверзи в моїх словах, упевнено продовжив чоловік.

– Ви коли-небудь закохувалися?

– А що таке кохання? – Запитав у відповідь він і легка усмішка, яка була на його губах, повністю випарувалася. – Хто може сказати, яким саме має бути кохання і чи є для нього чітке визначення?

Напевно, для кожного розуміння кохання своє. До того ж, кохання буває різним. Але, напевно, найгірше в цьому питанні те, що я сама не можу дати чітке визначення такому важливому для всіх почуттю.