Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

справа наліво. Неначе вся небесна мандала[88] оберталася навколо точки просто в мене над головою. А щодо джерела світла яскравої половини, то визначити його було неможливо. Я стояв там і дивився вниз — на те, що спершу здалося мені долиною, сповненою незчисленними барвистими спалахами, проте коли запала пітьма, зорі затанцювали в її глибинах, як і нагорі, обертаючи долину на бездонне провалля. Так начебто я стояв на краю світу, на краю всесвіту, на краю всього. Далеко, дуже далеко звідси щось бовваніло на абсолютно чорній горі — таке саме чорне, але облямоване ледь помітними спалахами світла. Не можна було вгадати його розмір, адже поняття відстані, глибини та перспективи тут не існували. Споруда? Група споруд? Місто? Чи просто місце? Потрапляючи на сітківку мого ока, контури щоразу змінювалися. Тепер між нами пливли легкі, туманні запони, вигинаючись, немовби довгі пасма намітки, облямовані розжареним повітрям. Мандала спинила свій оберт, коли повністю змінила положення. Тепер усі барви опинилися позад мене. Їх неможливо було відчути, не повернувши голови, а саме цього мені робити не хотілося. Було приємно просто стояти там і витріщатися на безформність, з якої виникло все... Вона існувала навіть до Лабіринту. Я знав це, невиразно, десь у глибині свідомості, мабуть. Я знав це, бо не сумнівався, що вже бував тут раніше. Одного далекого дня, коли я ще був зовсім маленьким, мене приносив сюди чи то тато, чи то Дворкін (уже й не пригадаю), ставив або тримав біля цього місця, де я розглядав цю саму сцену, і, я певен, мені так само бракувало розуміння, але вистачало страху. Мене виповнювало задоволення з нотками нервового збудження від дотику до забороненого, сумнівне передчуття. Саме тієї миті мене охопив смуток за Каменем, який я залишив у купі компосту в Тіні Земля. Річ, з якою Дворкін зробив так багато всього. Чи ж могла частина мене шукати захисту або символу опору проти того, що лежало тут? Можливо.

Я продовжував зачаровано вдивлятися по той бік провалля. Чи то мої очі вже прилаштувалися до цього простору, чи то перспектива знову трохи змінилася, але тепер я розрізняв крихітні, примарні обриси, що рухалися, немов сповільнені метеори крізь стрічки намітки. Я чекав, ретельно розглядаючи їх, і намагався хоч трохи збагнути природу їхніх дій. Зрештою, одна зі смуг підплила зовсім близько до мене — і я отримав свою відповідь.

Сяйнув рух. Одна зі стрімких форм збільшилася, і я збагнув, що вона мчить звивистим шляхом до мене. За кілька секунд вона набула вигляду вершника. Наближаючись, чоловік увібрав у себе міцність реальності та примарність, що пронизувала все навколо мене. Ще мить — і я розгледів голого вершника на лисому коні — обидва, смертельно бліді, стрімко мчали до мене. Вершник розмахував білосніжним клинком; і його очі, й очі коня червоно сяяли. Я гадки не мав, чи бачить він мене, чи існуємо ми в одному зрізі реальності, настільки неприродним було його обличчя. І все ж, коли він наблизився, я витягнув з піхов Ґрейсвандір і відступив на крок.

Його довге біле волосся виблискувало іскрами, і варто було йому повернути голову, як я збагнув, що примчав він по мене — я тілом відчув крижаний тиск його погляду. Я став боком і здійняв меча, захищаючись.

Він наближався, і я збагнув, що і вершник, і його кінь були великими, більшими навіть, ніж я уявляв. Вони наближалися. Десь метрів за десять від мене вершник здійняв коня дибки, і вони спинилися. Вони дивилися на мене й похитувалися, немов перебували на плоту на м'яких морських хвилях.

— Твоє ім'я? — запитав вершник. — Назви своє ім'я, новоприбульцю!

Від його голосу у вухах задзвеніло. Всі слова лунали монотонно — голосно і без модуляцій.

Я похитав головою.

— Я називаю своє ім'я, коли хочу, а не коли мені наказують, — відказав я. — Хто ти?

Він тричі гавкнув — певно, засміявся.

— Я потягну тебе вниз, де ти вічно оплакуватимеш свою долю.

Я спрямував Ґрейсвандір йому у вічі.

— Від слова до діла, — мовив я на те, — як від землі до неба.

Я відчув слабкий прохолодний дотик, неначе хтось намагався зв'язатися зі мною через Козир, думаючи про мене. Але дотик був невиразним і слабким, а я не міг розпорошувати увагу, адже вершник дав сигнал коневі і тварина стала дибки. Відстань завелика, вирішив я. Але це могло стосуватися іншої Тіні. Залишивши примарну стежину, якою прибув сюди, кінь стрибнув до мене.

Місце, куди стрибнула тварина, розташовувалося доволі далеко від мене, але кінь не впав у провалля, як би мені цього хотілося. Він поскакав далі галопом, і хоча його рух трохи сповільнився, він продовжував просуватися над порожнечею.

Рівночасно я помітив удалині, звідки приїхав вершник, ще одну постать, яка прямувала до мене. Не лишалося нічого, як стояти на місці, битися і сподіватися, що я зможу здолати першого нападника, доки не підоспіє другий.

Під'їхавши, вершник кинув на мене червонозорий погляд і спинився, коли помітив Ґрейсвандір. Що б не породило ту божевільну ілюмінацію в мене за спиною, а вона знову повернула до життя тонкі візерунки на моєму мечі — вигравіювана в ньому частина Лабіринту заяскріла вздовж усього леза. Вершник тієї миті був уже дуже близько від мене, аж раптом потягнув поводи і звів погляд на мене. Його бридкий усміх зник.

— Я знаю тебе! — мовив він. — Ймення тобі Корвін!

Але ми вже дістали його — я й інерція.

Передні копита його коня опустилися на самий край виступу, і тоді я кинувся вперед. Задні ноги тварини інстинктивно шукали рівнозначної опори попри натягнуті віжки. Коли я атакував, вершник тримав меч напоготові, але я відступив і напав зліва. Він навскіс махнув мечем, проте я вже кинувся вперед. Ґрейсвандір протяв його бліду шкіру й увійшов у плоть трохи нижче грудей.

Я витягнув з рани клинок — і вогонь, наче кров, полився з неї. Його рука з мечем здригнулася, а кінь заіржав — чи то завив, — коли вогниста рідина капнула йому на шию. Я відскочив назад, оскільки вершник кинувся вперед, а кінь, ставши на ноги, хвицнув і рушив на мене. Я знову різонув — інстинктивно, захищаючись. Моє лезо поранило його передню ліву ногу, яка також закривавила вогнем.

Коли він удруге кинувся на мене, я знову відступив. Тієї миті вершник вибухнув полум'яним стовпом. Кінь під ним заіржав, крутнувся