Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Важко дихаючи, я притулився до скелі. Димчаста стрічка дороги підпливла ближче, і тепер простягалася за десять футів[89] від краю провалля. Судома схопила мене за лівий бік. Другий вершник стрімко наближався. Цей був не таким блідим, як попередній: він мав темне волосся і барви в обличчі. Юнак їхав верхи на гнідому коні з розкішною гривою, а в руках тримав заряджений арбалет. Озирнувшись, я збагнув, що шляху до відступу нема — нема навіть розколини, де можна заховатися.
Витерши долоні об штани, я схопив Ґрейсвандір і виставив до вершника форте клинка[90]. Повернувся боком, щоби підставити під постріл якомога менше тіла. Здійняв між нами клинок так, щоби руків'я закривало голову, а вістря вказувало у землю — таким уже був мій єдиний щит.
Вершник опинився на одній лінії зі мною і спинився на краю димчастої стрічки дороги. Він повільно підняв арбалет, знаючи, що якщо не застрелить мене з першого разу, я можу кинути меч, наче спис. Наші погляди перетнулися.
Юнак був струнким і безбородим. Очі — можливо, світлі — примружилися для прицілу. Він чудово керував конем — самими колінами. Руки великі, дужі. Удатні. Коли я побачив його, мене пройняло особливе почуття.
Мить розтягнулася, час для нападу проминув. Вершник від'їхав назад і ледь опустив зброю, однак напруга не полишала його постави.
— Ти, — гукнув він. — Цей меч — Ґрейсвандір?
— Так, — відказав я. — Саме він.
Він і далі оцінювально мене розглядав, і щось у мені ворухнулося, щоби вбратися в колючі слова, але так і не знайшло їх, тому втекло оголеним крізь ніч.
— Що тобі тут потрібно? — запитав він.
— Піти геть, — відказав я.
Стріла вилетіла з арбалета, свиснула і вдарилася об скелю високо наді мною, ліворуч.
— Тоді йди, — відказав він. — Це місце для тебе небезпечне.
Він розвернув коня в напрямку, звідки прийшов.
Я опустив Ґрейсвандір.
— Я не забуду тебе, — мовив я.
— Не забувай, — відказав він.
А тоді поскакав геть, а разом з ним зникла і димчаста дорога.
Я сховав Ґрейсвандір у піхви й ступив крок уперед. Світ навколо мене знову почав повертатися — праворуч загоралося світло, ліворуч відступала темрява. Я роззирнувся, намагаючись відшукати якийсь прохід на скелясту вершину позад мене. Пагорб здіймався всього тридцять чи сорок футів, і мені хотілося подивитися, що ж можна розгледіти з такої висоти. Виступ, на якому я стояв, простягався ліворуч і праворуч. Провівши розвідку, я з'ясував, що праворуч моя скеля швидко звужувалася, так і не піднявшись на достатню висоту. Тож я розвернувся і попрямував ліворуч.
Поза скелями я натрапив на доволі щільну ділянку. Кинувши оком на висоту підйому, вирішив, що тут можна дертися вгору. Про всяк випадок озирнувся, чи не бовваніє, бува, ще якась загроза. Примарна дорога зникла в далині, й жодних нових вершників видко не було. Я почав підйом.
Дертися вгору було не складно, однак висота підйому виявилася значно більшою, ніж мені здавалося знизу. Певно, в усьому винен симптом просторового викривлення, що так сильно вплинув на мене у цьому місці. Через певний час я виліз нагору і випростався там, звідкіля міг найкраще розгледіти краєвид по той бік скелі.
І знову мій зір заполонили хаотичні барви. З правого боку неба на них наступала темрява. Земля, над якою вони танцювали, рясніла скелями і кратерами — без жодних ознак життя. З-поза небокраю і до далеких гір праворуч крізь неї чорнильним серпантином простягалося те, що могло бути тільки Чорною дорогою.
Ще десять хвилин лазіння та маневрування — і ось уже я розташувався так, що міг побачити її початок. Промчав крізь широкий прохід між скелями й добіг до самого урвища над прірвою. Там дорога зливалася з чорнотою провалля, відрізняючись лише тим, що жодна зоря не виблискувала над нею. Керуючись цією відмінністю, я дійшов висновку, що вона тягнулася аж до чорної гори, звіди розходилися туманні смуги шляхів.
Я простягнувся на животі, притиснувшись, щоби якомога менше змінювати своєю присутністю контур гребеня, аби не потрапити в поле зору невидимих мені очей. Я лежав там і думав про відкриття Чорної дороги. Пошкодження Лабіринту відкрило цей хід до Амбера, а моє прокляття, як я гадав, тільки прискорило процес. Я досі відчував провину, хоч і не абсолютну, як раніше. Тоді я пригадав Еріка, котрий лежав, помираючи, на схилі Колвіра. Він сказав, що скільки б не ненавидів мене, а все ж зберіг своє передсмертне прокляття для ворогів Амбера. Яка іронія! Усі мої зусилля тепер спрямовано на виконання останнього бажання найменш улюбленого брата. Своїм прокляттям він скасував моє — за допомогою мене ж. І, можливо, додав усьому глибшого сенсу.
Я придивився ретельніше і, на щастя для себе, не побачив лав осяйних вершників, що збираються над дорогою. Якщо, звісно, диверсійна група ще не на шляху до Амбера, королівство тимчасово у безпеці. Однак низка речей схвилювали мене. Якщо час і справді поводився тут так дивно, на що вказує можливе походження Дари, чому ж нема наступного нападу? У них точно було вдосталь часу, щоби відновитися й приготуватися до нового нападу. Невже щось трапилося нещодавно, за Амберським часом, що змінило природу їхньої стратегії? А якщо трапилося, то що? Моя зброя? Брандове одужання? Щось інше? А ще мені цікаво, як далеко сягнули Бенедиктові застави. Точно не настільки далеко, інакше мені б повідомили. Чи бував він коли-небудь тут? Чи ж хтось бував тут нещодавно, дивився на Двори Хаосу і знав щось таке, чого не знаю я? Я постановив собі розпитати Бранда і Бенедикта, щойно повернуся.
Все це змусило мене замислитися, як час поводиться зі мною зараз. Краще не баритися тут довше, ніж це необхідно. Я проглянув інші Козирі, які забрав зі столу Дворкіна. Хоч вони всі й були цікавими, я не знав жодного із зображених місць. Тоді я витягнув власну колоду і знайшов Козир Рендома. Можливо, саме він намагався зв'язатися зі мною раніше. Я підняв його Козир і поглянув на нього.
Він ненадовго поплив перед очима і я поглянув на змазаний калейдоскоп образів, у центрі якого — Рендом. Рух, вигнута перспектива...
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.