Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Я відчув його розум, однак не отримав жодної відповіді від нього. Я збагнув, що він зараз жене з пекельною швидкістю, повністю зосередившись на зміні атрибутів Тіней навколо нього. Він не міг дати відповідь, не втрачаючи контроль. Я закрив Козир рукою, розриваючи зв'язок.

Тоді взяв Джерардову карту. За кілька секунд установив контакт. Випростався.

— Корвіне, де ти? — запитав він.

— На краю світу, — відказав я. — Хочу повернутися додому.

— Ходи сюди.

Він простягнув руку. Я потягнувся до брата і, стиснувши її, ступив уперед.

Ми опинилися на цокольному поверсі палацу в Амбері, у вітальні, куди ми всі перейшли в ніч Брандового повернення. Здавалося, зараз світанок. У коминку горів вогонь. Нікого більше не було.

— Я пробував зв'язатися з тобою раніше, — мовив він. — Гадаю, Бранд також, але я не певен.

— Як довго мене не було?

— Вісім днів, — відказав Джерард.

— Добре, що я поквапився. Що тут відбувається?

— Нічого страшного, — сказав він. — Я не знаю, чого хоче Бранд. Він увесь час кликав тебе, а я не міг з тобою зв'язатися. Зрештою, я дав йому колоду і сказав, що, може, йому вдасться більше. Схоже, не вдалося.

— Я був збитий з пантелику, — мовив я на те, — та й різниця в плині часу була колосальною.

Він кивнув.

— Тепер, коли небезпеки для його життя нема, я уникаю його. Його знову охопив один із похмурих настроїв, і він наполягає, що сам може про себе подбати. Щодо цього, він справді має рацію, і це на краще.

— Де він зараз?

— У своїх покоях. Годину тому він точно був там — страшенно похмурий.

— А він узагалі виходив?

— На кілька коротких прогулянок. Але за останні кілька днів — ні.

— Гадаю, мені варто піти і зустрітися з ним. Є що-небудь про Рендома?

— Так, — відповів Джерард. — Кілька днів тому повернувся Бенедикт. Він казав, що їм вдалося знайти чимало підказок щодо Рендомового сина. Він допоміг йому перевірити деякі з них. Рендом поїхав далі, але Бенедикт відчув, що йому краще не віддалятися зараз від Амбера надовго, адже ситуація непевна. Тож він лишив Рендома продовжувати пошуки самостійно. До речі, він дещо роздобув у тій пригоді. Повернувся, хизуючись механічною рукою — чудова робота. Він може робити нею все, що й раніше.

— Справді? — запитав я. — Звучить знайомо.

Він усміхнувся і кивнув.

— Він казав, що ти привіз її для нього з Tip-на Ноґта. До речі, він хоче поговорити з тобою про неї якомога швидше.

— Ще б пак, — відказав я. — Де він зараз?

— На одному з форпостів, поставлених ним уздовж Чорної дороги. Спробуй зв'язатися з ним через Козир.

— Дякую. Щось новеньке про Джуліана чи Фіону?

Він похитав головою.

— Гаразд, — я повернувся до дверей. — Гадаю, спершу піду побачу Бранда.

— Мені цікаво, чого ж він хоче, — кинув навздогін Джерард.

— Я це запам'ятаю.

Я вийшов з кімнати і рушив до сходів.

7

Я постукав до Бранда.

— Заходь, Корвіне, — мовив він.

Я так і зробив, але ще перетинаючи поріг, вирішив, що не запитуватиму, звідки він дізнався, хто саме за дверима. Кімната його була похмурим місцем: попри денну пору і чотири вікна, там горіли свічки. На трьох із них віконниці були зачинені, а четверте мало маленький просвіт. Бранд стояв перед ним і дивився на море. Він був зодягнутий у чорний оксамит зі срібним ланцюжком на шиї. Також на ньому був витончений пасок зі срібних кілець. Він грався з маленьким кинджалом і навіть не обернувся, коли я зайшов. Виглядав блідим, але борода була охайно підстрижена. Та й загалом весь вигляд його був охайний, щоправда, набрав трохи ваги, відколи ми востаннє бачилися.

— Маєш значно кращий вигляд, — сказав я. — Як почуваєшся?

Він повернувся і глянув на мене крізь напівзаплющені очі без жодних емоцій.

— Де ти в біса був? — запитав він.

— То там, то сям. Чому ти хотів побачитися зі мною?

— Я запитав, де ти був.

— І я почув тебе, — відказав я, знову відчиняючи двері позад себе. — Зараз я вийду і знову зайду. Може, почнемо розмову спочатку?

Він зітхнув.

— Зачекай хвилинку. Вибач, — мовив він. — І чому ми всі такі тонкошкірі? Гадки не маю... Гаразд. Буде краще, якщо почну спочатку.

Він сховав у піхви свій кинджал і перетнув кімнату, щоби сісти у велике крісло з чорного дерева і шкіри.

— Мене непокоїло все те, про що ми розмовляли, — сказав він, — і про що не встигли. Я чекав на слушну мить, коли ти вирішиш свої справи у Tip-на Ноґті й повернешся. Потім я запитував про тебе, але з'ясував, що ти ще не повернувся. Я зачекав іще. Спершу мене просто з'їдало нетерпіння, але потім я почав перейматися, чи не схопили тебе наші вороги. Порозпитувавши ще, я дізнався, що ти забігав, аби тільки побазікати з Рендомовою дружиною — певно, то була надзвичайно важлива розмова — і подрімати. Тоді ти поїхав знову. Мене роздратувало, що ти не повважав за потрібне тримати мене в курсі подій, але я вирішив почекати ще. Зрештою, я попросив Джерарда зв'язатися з тобою через Козир. Коли йому це не вдалося, я захвилювався. Тоді я спробував сам, і хоч мені здавалося, що я торкнувся до тебе на кілька секунд, пробитися не пощастило. Я боявся за тебе, але тепер бачу, що боятися взагалі нема чого. Звідси і грубість.

— Зрозуміло, — мовив я і сів праворуч від нього. — Насправді, для мене час плинув значно швидше, ніж для тебе, тож для мене ця відсутність була неймовірно короткою. Гадаю, ти значно швидше оклигав від своєї рани, ніж я від своєї.

Він злегка всміхнувся і кивнув.

— Це вже хоч щось, — сказав Бранд. — Бальзам на мої рани.

— У мене самого кілька подряпин, — відповів я, — тож не варто їх множити. Ти навіщось хотів мене побачити. Розповідай.

— Тебе щось хвилює, — сказав він. — Можливо, нам варто спершу поговорити про це.

— Гаразд, — відказав я. — Почнімо.

Я повернувся і поглянув на