Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

***

Час від часу Діана прокидалася в задусі ― і відразу ж провалювалася в хворобливе забуття. Її жахливо лихоманило, а озноб пробирав до самих кісток. У нетривкі миті напівсну вона вловлювала затуманеним зором чиїсь фігури, які снували навколо неї, подібно до язиків полум’я, що танцювали над хмизом у камінному багатті. Хтось прикладав до її тіла, що горіло в агонії, холодні компреси; прихапцем до вух, мов битком набитих ватою, долинало чиєсь знервоване та озвіріле перешушукування.

Час перебував у полоні крилатого божества сну, що Діана не могла з усією впевненістю визначити, скільки саме вона знаходилася в безпам’ятстві: день, два, а може, й увесь тиждень…

Аж ось ― нарешті! ― вона відчула полегкість: свідомість прояснилася, більше не силкуючись затягнути її в безвідрадний морок стародавньої невагомості ранніх кошмарів; жар, який нещадно пожирав її тіло, мало-помалу спадав, забираючи з собою у безвість і судорожне тремтіння від холоду.

…Досвітні промені сонця просочувалися крізь занавіси, розповзалися пучками по золотавих стінах, розсипаючи рукою невидимого художника сніп мерехтливих іскринок, одначе Діана не була спроможною вдосталь насолодитися улюбленим часом доби: сяйво виявилося надто різким, немовбито хтось з усією злостивістю осоружний пісок на очі сипав.

Заплющившись, Діана перевернулася на бік ― миттю відчула, як її обвили чиїсь руки та з міццю притиснули до свого жилавого тіла. Тієї ж хвилини кволі нейрони ненаситно впилися в цитрусовий аромат впереміш із корицею ― запах дому, що колись був безнадійно втраченим, та затишного місця, звідусіль захищеного від негоди стоїчним муром…

Несамохіть тихцем замуркотівши, Діана притулилася ближче до Майка, вткнувшись носом у пульсуючу жилку над ключицею. Лихоманку мов рукою зняло, і чомусь виникла тверда впевненість, що відтепер все буде добре.

― Сонце… ― розпачливо видихнув Майк їй над вухом. ― Я так злякався за тебе! Думав, ти вже не прокинешся…     

― Позбутися мене у тебе так просто не вийде, ― мляво вшпигнула Діана, мимовіль вчіплюючись за його кофту: невже він турбувався про неї весь цей час?

Немов оговтавшись, Майк злегка відсунувся й прикипів настороженим зором до Діаниного обличчя, а відтак без попередження приклався вустами до чола.

― Хвала Кровавому Місяцю, гарячка спала!..

Всупереч загальній слабкості, Діана налилася жаром: від нежданої лавини почуттів ― приємної суміші збентеження та радості ― хотілося здійнятися аж до хмар та витати в емпіреях, повністю забувши про реальність. Одначе в їхніх обставинах це, на жаль, недозволена примха.

― Що взагалі сталося? І скільки часу я… ― У спробі підвестися Діані стрельнуло в скронях, а перед очима з’явилися різучі спалахи. Безперечно, її стан не приховався від пильного Майкового ока: наморщившись, той обережно поклав виснажену Діану на ліжко.

― Без різких рухів, сонце, ― пожурив він, поправляючи подушки. А відтак ліг поруч, однією рукою спершись на лікоть, а іншою став неквапом гладити Діанині щоки та волосся. В його затуманеному погляді дивним чином вирували і невимовні радощі, і шалена втома, і навіть вина. ― А сталося те, що я ще той дурбецало, якого по всій Атлантиді й чорт зі свічкою не знайде!..

І Майк ввів Діану в курс справи, час від часу ховаючи погляд.

На мить опустилося знічене мовчання.

― Отже, Антиспогад… ― зітхнула Діана, мов на яву відчуваючи, як прийдешні надії згоряють у вогні, перетворюючись на порох: понад усе вона хотіла поновити в пам’яті дитячі спогади, а особливо пригадати той роковий день, коли позбавили життя її батьків ― щоб нарешті-таки зірвати маску з Темного Лорда, викривши його безжальну сутність. Вбивця її батьків не має жоднісінького права свобідно розгулювати на волі! Одначе тепер ця ниточка безнадійно втрачена…

Вочевидь, Майк без зайвих слів збагнув, що коїлося в Діаниній душі: у пориві пригорнув її, тремтячу від насилу здавлених сліз, до себе й став гарячково шепотіти біля вуха:

― Ми обов’язково щось згодом придумаємо, віриш мені? Обов’язково! Він не може ховатися вічність. Десь його слід просто-таки мусить вигулькнути… А як ні, то з самої Лети дістанемо!..  

Слабенька думка сутужно забилася в Діаниних скронях: кого Майк намагається зараз переконати ― себе чи її? Якщо протягом останніх десяти років Темний Лорд ніяк себе не виявив, то які тоді в них підстави вважати, що це станеться в недалекому майбутньому? Хай там як, а Діана непевно кивнула, обійнявши Майка за стан.

― Дякую тобі… ― видихнула вона. Права брова Майка запитально вигнулася. ― Замість моїх спогадів ти вибрав мене. Мабуть, це тобі далося непросто…

― А як же інакше? Я кохаю тебе.

Від палкого зізнання Діанине серце підскочило в грудях, заледве не розтрощивши ребра, а живіт наче пекельним жаром обсипало. Та враз її з головою накрив гіркий смуток: Майкові так легко даються ці слова ― мов дихати, а їй же наче язик до піднебіння приріс.  

Та раптом Майк спохмурнів:

― Хоча, зізнаюсь, я довго тягнув з рішенням… Можливо, якби я став діяти раніше…

― Ей! ― Діана вщипнула його за бік. ― Ти прийняв правильне рішення! Без жодних «але», «якби» та «однак».