Читати книгу - "Гра престолів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Царевбивця,— зронив сер Баристан різко та презирливо.— Віроломний лицар, що опоганив свій клинок кров’ю короля, якого присягнувся захищати.
— Стежте за своїми словами, сер,— застерегла королева.— Ви зараз говорите про мого любого брата та кровного родича вашого короля.
Лорд Вейрис заговорив лагідніше, ніж інші.
— Ми не забули про ваші заслуги, добрий сер. Лорд Тайвін Ланістер люб’язно погодився дарувати вам чималі земельні угіддя на північ від Ланіспорту, недалечко від моря, й достатньо золота і людей, щоб збудувати фортецю, а ще слуг, які забезпечуватимуть усі ваші потреби.
Сер Баристан різко глянув угору.
— Палац, щоб у ньому померти, і людей, щоб мене поховали. Дякую, мілорди... але плювати я хотів на ваше співчуття.
Він розстебнув защіпки, які тримали плащ, і важке біле вбрання ковзнуло з плечей і купою впало на підлогу. З брязкотом гримнувся долі шолом.
— Я лицар,— мовив сер Баристан. Розстебнувши срібні защіпки нагрудника, він і його кинув на підлогу.— І помру як лицар.
— Як голий лицар, схоже,— ущипнув його Мізинчик.
Усі засміялися — Джофрі на своєму троні, і лорди, які спостерігали за дійством, і Джанос Флінт, і королева Серсі, і Сандор Кліган, і навіть решта королівської варти — п’ятеро гвардійців, які ще мить тому були побратимами сера Баристана. «Це, певно, образило його найбільше»,— подумала Санса. Серце її полинуло до галантного старика, осоромленого й червоного з обличчя, який від гніву втратив мову. Нарешті він витягнув меча.
Санса чула, як хтось хапнув ротом повітря. Сер Борос і сер Мірин ринули лицарю навперейми, але сер Баристан одним-єдиним презирливим поглядом припечатав їх на місці.
— Не бійтеся, панове, ваш король у безпеці... але не завдяки вам. І зараз я здатен покраяти п’ятьох таких, як ви, наче сир. Якщо ви згодні служити під началом Царевбивці, жоден з вас не гідний носити біле,— він пожбурив меч до підніжжя Залізного трону.— Ось, хлопче. Можеш розплавити й додати до решти, якщо хочеш. З нього буде не більше користі, ніж з мечів оцих п’ятьох. Може, посидіти на ньому пощастить лорду Станісу, коли він займе твій трон.
І він повільно вийшов — гучні кроки, відбиваючись од підлоги, відлунювали від голих кам’яних стін. Лорди й леді розступалися, даючи йому дорогу. Й лише коли пажі зачинили по ньому великі дубові двері, окуті бронзою, Санса знову почула звуки: тихі голоси, ніякове ворушіння, шурхіт паперів на нарадчому столі.
— Він назвав мене хлопчиком,— капризно мовив Джофрі, який зараз здавався молодшим за свій вік.— І ще він говорив про мого дядька Станіса.
— Дурниці,— зронив євнух Вейрис.— Безглузді дурниці...
— А може, він з моїми дядьками щось замислив. Хочу, щоб його схопили й допитали.
Ніхто не ворухнувся. Джофрі підвищив голос.
— Я сказав: хочу, щоб його схопили!!!
З-за нарадчого столу підвівся Джанос Слінт.
— Золоті плащі подбають про це, ваша світлосте.
— Добре,— мовив король Джофрі. Лорд Джанос великими кроками вийшов із зали, і його потворним синам довелося бігти підтюпцем, щоб не відставати, тягнучи величезний металевий щит з гербом дому Слінтів.
— Ваша світлосте,— звернувся до короля Мізинчик.— З вашого дозволу продовжимо. З сімох лишилося шестеро. Отож з’явилася потреба в новому мечі для королівської варти.
— Скажи їм, мамо,— всміхнувся Джофрі.
— Король і рада постановили, що в Сімох Королівствах немає людини гіднішої, щоб захищати й обороняти його світлість, ніж його присяжний меч — Сандор Кліган.
— Як тобі це, псе? — запитав король Джофрі.
З пошрамованого обличчя Гончака годі було щось зрозуміти. Довгу мить він міркував.
— А чом би й ні? Я не маю ні землі, ні дружини, яку б довелося покинути, та й кому не байдуже, якби й мав? — сіпнув він попеченим кутиком рота.— Але попереджаю — ніяких лицарських обітниць я не даватиму.
— Побратимами королівської варти завжди були тільки лицарі,— твердо мовив сер Борос.
— Дотепер,— прихрипів Гончак, і сер Борос замовк.
Коли королівський герольд ступив уперед, Санса збагнула, що вже час. Вона нервово розправила спідницю сукні. Вдягнена вона була в жалобне на знак пошани до померлого короля, однак доклала особливих зусиль, аби мати гарний вигляд. На ній була шовкова сукня, яку їй подарувала королева і яку зіпсувала Арія: колись сукня мала барву слонової кістки, але Санса віддала її пофарбувати в чорний колір, тож від плями не лишилось і сліду. Санса кілька годин поспіль хвилювалася через прикраси й нарешті вирішила вдягнути простий, зате елегантний срібний ланцюжок.
Залунав голос герольда.
— Якщо є ще хтось у залі, хто волів би представити свою справу королю, нехай каже зараз або зберігає мовчання й надалі.
Санса затремтіла. «Зараз,— сказала вона собі,— просто зараз. Боги, дайте мені мужність». Вона зробила крок, потім іще один. Лорди й лицарі мовчки розступалися, даючи їй дорогу, й вона відчувала на собі тягар їхніх очей. «Маю бути сильна, як моя леді-мати».
— Ваша світлосте,— звернулася вона тихим тремтливим голосом.
З висоти Залізного трону Джофрі мав найкращий у залі огляд. Тому він і побачив її першим.
— Підійдіть, міледі,— гукнув він, усміхаючись.
Його усмішка підбадьорила Сансу, і тепер вона почувалася гарною і сильною. «Він любить мене, справді любить». Санса підвела голову й рушила до нього — не швидко, але й не повільно. Не можна показувати, як вона нервує.
— Леді Санса з дому Старків,— оголосив герольд.
Вона зупинилася перед троном, у тому місці, де на підлозі валявся білий плащ сера Баристана разом з шоломом і нагрудником.
— У тебе справа до короля й до ради, Сансо? — запитала королева з-за нарадчого столу.
— Так,— стала Санса навколішки на плащ, щоб не вимастити собі сукню, та звела очі на свого королевича, який сидів на моторошному чорному троні.— З дозволу вашої світлості, прошу милості для мого батька, лорда Едарда Старка, колишнього правиці короля.
Ці слова вона репетирувала сотню разів.
Королева зітхнула.
— Сансо, ти розчаровуєш мене. Що я тобі казала про кров зрадника?
— Ваш батько скоїв страшні й серйозні злочини, міледі,— підхопив її слова великий мейстер Пайсел.
— Ах, бідолашна,— зітхнув Вейрис.— Вона ж іще дитина, мілорди, вона не відає, про що просить.
Санса не відводила очей від Джофрі. «Він мусить мене вислухати, мусить»,— думала вона. Король посовався на сидінні.
— Нехай говорить,— звелів він.— Хочу почути, що вона
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра престолів», після закриття браузера.