Читати книгу - "Американська трагедія"

швидко вийшов рослий, худорлявий чоловік з бакенбардами та пильними, проникливими очима — справжній лісовий житель; на ньому був коричневий фетровий капелюх, вигорілий, дивного кольору мішкуватий костюм, що вільно висів на його сухорлявому тілі. І так само раптово він крикнув, — почувши цей окрик, Клайд від страху весь похолов і спинився, немов прикипів до місця.

— Одну хвилину, пане! Ні з місця! Ваше ім'я часом не Клайд Гріфітс?

І Клайд, побачивши гострий, настійливий і допитливий погляд незнайомого і револьвер в його руці, спинився; поведінка цього чоловіка була така рішуча і недвозначна, що холод пройняв Клайда до самих кісток. Невже його справді-таки спіймано? Невже по нього з’явились представники закону? Господи! Ніякої надії на втечу!

Чому він не втік раніше, чому? Він зразу знесилився, — і одну мить вагався, чи не відповісти «ні», щоб не викрити себе, — але, отямившись, сказав:

— Так, це я.

— Ви ж з компанії, яка розташувалась тут табором?

— Так, сер.

— Чудово, містер Гріфітс. Пробачте за револьвер. Мені наказано затримати вас при всяких умовах, от у чому справа. Мене зовуть Краут, Ніколас Краут. Я — помічник шерифа округу Катаракі, і у мене є ордер на ваш арешт. Треба гадати, ви знаєте, в чому справа, і спокійно підете за мною?

І м-р Краут ще міцніше стиснув свою важку, грізну на вигляд зброю і твердо, рішуче подивився на Клайда.

— Але… Але… ні, я не знаю! — безсило відповів Клайд; він зразу зблід і змарнів. — Зрозуміло, якщо у вас є ордер на арешт, я піду за вами. Але я… я не розумію, — його голос злегка затремтів, — чому ви хочете мене заарештувати?

— От що, не розумієте? А ви не були випадково на Біг-Бітерні або на озері Грасс у середу або в четвер? Га?

— Ні, сер, не був, — збрехав Клайд.

— І ви, мабуть, нічого не знаєте про те, що там потонула дівчина, з якою, очевидно, були ви, — Роберта Олден з Більца?

— Господи, авжеж не знаю! — нервово й уривисто заперечив Клайд; справжнє ім’я Роберти і її адреса в устах цієї зовсім чужої людини… це потрясло його. Значить, вони дізнались! І так скоро! Вони знайшли ключ. Його справжнє ім’я і її також! Господи! — Так мене підозрівають у вбивстві? — додав він знесиленим голосом, майже пошепки.

— А ви й не знаєте, що вона потонула минулого четверга? Хіба ви не були з нею в цей час?

М-р Краут не відривав від нього колючих, допитливих, недовірливих очей.

— Ні, звичайно, не був, — відповів Клайд, пам’ятаючи тільки одно: він повинен усе заперечувати, поки не надумає, що має говорити і як діяти.

— І ви не зустрічали трьох прохожих в четвер увечері, годині об одинадцятій, коли йшли від Біг-Бітерну до Бухти Третьої милі?

— Ні, сер; звичайно, не зустрічав… Я ж сказав вам, що я там не був.

— Прекрасно, містер Гріфітс, я більше нічого не маю вам сказати. Від мене вимагається тільки одно — арештувати вас, Клайда Гріфітса, по підозрінню в убивстві Роберти Олден. Ідіть за мною.

Головним чином для того, щоб продемонструвати свою силу і владу, він вийняв пару стальних наручників; побачивши їх, Клайд відсахнувся і затремтів, немов його вдарили.

— Вам немає потреби надівати їх на мене, пане, — сказав він благально. — Будь ласка, не треба. Мені ніколи не доводилось надівати їх. Я і без того піду з вами.

Він тужно, з жалем подивився в глиб лісу, в рятівну хащу, де ще так недавно міг сховатись… Там була безпека.

— Ну що ж, — відповів грізний м-р Краут, — це можна, якщо ви підете спокійно.

І він узяв Клайда за майже неживу руку.

— Можна мені попросити вас ще про одно, — тихо і несміливо сказав Клайд, коли вони рушили (думка про Сондру і про всіх інших засліпила і знесилила його. Сондра! Сондра! Повернутись туди, до них, арештованим убивцею! Щоб його побачили таким Сондра і Бертіна! Ні, ні!). — Ви… ви хочете відвести мене назад у табір?

— Так, сер, хочу. Мені так наказано. Там зараз прокурор і шериф округу Катаракі.

— О, розумію, розумію! — істерично вигукнув Клайд, втративши майже все своє самовладання. — Але ви… ви не могли б… адже я йду зовсім спокійно… розумієте, там усі мої друзі, і це буде жахливо!.. ви не можете провести мене як-небудь повз табір, не захо-дячи туди… куди хочете! У мене є особливі причини… тобто… я… о боже! Дуже прошу вас, містер Краут… не ведіть мене назад у табір!

Він здався тепер Крауту дуже кволим і майже хлопчиком… тонке обличчя, начебто невинний погляд, хороший костюм і хороші манери… анітрохи не схожий на грубого, дикого вбивцю, якого гадав зустріти Краут. Явно — людина того класу, до якого він, Краут, звик ставитися з повагою. І, зрештою, може виявитися, що у цього юнака є знатна рідня. З усього, що Краут досі чув, було ясно: цей юнак належить до однієї з кращих родин Лікурга. І тому Краут вирішив бути до певної міри чемним.

— Гаразд, молодий чоловіче, — сказав він, — я не хочу поводитися з вами занадто суворо. Кінець кінцем, я не шериф і не прокурор, я мушу тільки арештувати вас. І без мене є люди, які скажуть, що з вами робити. От ми дійдемо до них, ви попросите, — може, вони скажуть, що не обов’язково вести вас назад у табір. Тільки от як з вашими речами? Вони, напевно, залишились там?

— Так, але це не має значення, — квапливо відповів Клайд. — їх можна буде взяти коли завгодно. Просто я не хотів би зараз іти туди, якщо тільки можна…

— Гаразд, ходімо, — відповів м-р Краут.

І от вони мовчки йдуть серед високих дерев, стовбури яких у сутінках височать урочисто, немов колони храму, — вони йдуть, як молільники по нефу собору, і Клайд неспокійним і втомленим поглядом стежить за багровою смужкою, яка ще просвічує за деревами на заході.

Його обвинувачено у вбивстві! Роберта вмерла! І Сондра вмерла— для нього! І Гріфітси! і дядько! і мати! І ті, в таборі!

Господи, але чому він не втік, коли щось — однаково, що це було, — твердило йому: тікай?

РОЗДІЛ IX

Враження м-ра Мейсона від товариства, серед якого бував Клайд, підтвердили і доповнили враження, які виникли у прокурора раніше в Лікурзі й Шейроні. Цього було досить, щоб витверезити його і похитнути його впевненість, ніби неважко буде добитись обвинувального вироку. Все побачене говорило, що знайдуться і кошти, і бажання зам’яти такий