Читати книгу - "Американська трагедія"

ні безглузда і нерозважлива затятість анітрохи вам не допоможуть. Це тільки пошкодить вам, повірте. Може, на вашу думку, я був дещо різкий, але це тому, що і в мене також нерви натягнуті. Я думав, що зустрінуся з людиною зовсім іншого типу. Але тепер я бачу, як ви почуваєте себе і як ви налякані всім, що сталось, — і от я подумав: може, тут було що-небудь іще… які-небудь пом’якшуючі обставини, і якщо ви розкажете все, ця справа матиме трохи інший характер. Я, звичайно, нічого не знаю, вам це видніше, але я просто хочу говорити з вами напрямки. Почати з того, що перед нами є всі ваші листи. Далі, коли ми приїдемо в Бухту Третьої милі,— а ми там завтра будемо, я сподіваюсь, — там будуть і ті три мисливці, які зустріли вас уночі, коли ви йшли з Біг-Бітерну. І не тільки вони, а й хазяїн гостиниці на озері Грасс, і хазяїн гостиниці на Біг-Бітерні, і човняр, в якого ви брали човен, і шофер, який віз вас і Роберту Олден з станції Ґан-Лодж. Усі вони розпізнають вас. Невже ви думаєте, шо ніхто з них вас не впізнає, не зуміє сказати, чи ви були там з нею чи не були? Може, ви думаєте, що коли настане час, їм не повірять присяжні?

І Клайд у думці відзначав усе це, як автомат, що клацає, коли в нього опустять монету, але не говорив ні слова у відповідь, — тільки, весь застигши, непорушно дивився кудись у простір.

— І це ще не все, — лагідно і вкрадливо провадив далі Мейсон. — Є ще місіс Пейтон. Вона бачила, як я взяв ці листи і картки у вашій кімнаті, з вашої скрині і з верхньої шухляди вашої шифоньєрки. А дівчата на фабриці, де працювали ви і міс Олден? Невже ви думаєте, що вони не згадають про ваші з нею відносини, коли дізнаються, що вона вмерла? Що за безглуздя! Ви повинні й самі зрозуміти таку просту річ, хоч би як ви там думали. Вам нема чого сподіватись, що ви можете таким способом викрутитись. Виходить, що ви просто удаєте дурника. Ви могли б це й самі зрозуміти.

Він знову замовк, сподіваючись, що тепер Клайд зізнається. Але Клайд, усе ще переконаний, що всяке зізнання, зв'язане з Робертою або Біг-Бітерном, згубить його, весь час мовчав. І Мейсон додав тоді:

— Добре, Гріфітс, от що я вам скажу. Я не міг би дати вам кращої поради, хоч би ви були навіть моїм сином або братом, і я хотів би визволити вас із цієї історії, а не тільки почути від вас правду. Якщо ви хочете якось полегшити своє становище, вам зовсім немає потреби все заперечувати, як ви це зараз робите. Ви просто створюєте непотрібні утруднення і шкодите собі в очах інших людей. Чому не сказати, що ви її знали і їздили з нею на озеро, і що вона вам писала ці листи, — чому не кінчити з цим? Вам однаково цього не минути, якщо ви і сподіваєтесь довести свою непричетність до всього іншого. Кожна розумна людина — і ваша мати, якби вона була тут, — сказала б вам те саме. Ваша поведінка просто смішна і скоріше доводить провину, ніж невинуватість. Чому б не з'ясувати зразу ж ці факти, поки не пізно скористатись з яких-небудь пом'якшуючих обставин, якщо вони існують? А коли ви зробите це тепер, і я зможу якось допомогти вам, даю слово, що допоможу — і з радістю. Адже кінець кінцем я тут не для того, щоб зацькувати людину до смерті або змусити її признатися в тому, чого вона не робила, — я хочу тільки встановити істину. Та коли ви будете заперечувати навіть своз знайомство з цією дівчиною, хоч я кажу вам, що у мене в руках всі докази і я можу довести це, — ну, тоді…— І прокурор підніс руки до небес на знак безсилого обурення.

Але Клайд був, як і раніше, блідий та німий. Незважаючи на все, що сказав йому Мейсон, і на цю начебто дружню і доброзичливу пораду, він ніяк не міг позбутися думки, що, признавшись у своєму знайомстві з Робертою, він згубить себе. А як поставляться до цього згубного зізнання ті, в таборі! Кінець усім його мріям про Сондру і про прекрасне святкове життя. І тому, незважаючи ні на що, — мовчання. І Мейсон, остаточно втративши самовладання, закричав:

— Ну, добре ж! Значить, ви вирішили зовсім не розтуляти рота? Так, чи що?

І Клайд, пригнічений і знесилений, відповів:

— Я ніяк не причетний до її смерті. Це все, що я можу сказати.

І кажучи це, він уже думав, що, мабуть, йому не слід було говорити так… може, краще було б сказати… але що? Що він, звичайно, знав Роберту і навіть був з нею на озері… але ніколи не мав наміру убити її… вона потонула, але це був нещасний випадок. І якщо він ударив її, то теж тільки випадково. Але, може, краще зовсім не говорити, що він її ударив? Адже обставини так склались, що навряд чи хто-небудь повірить, ніби він ударив її фотографічним апаратом випадково. Найкраще про апарат зовсім не говорити, — в жодній газеті досі не згадувалось, що у нього був з собою апарат.

Він ще міркував про це, коли Мейсон вигукнув:

— Отже, ви не признаєтесь, що знали її?

— Ні, сер.

— Ну, гаразд. — І, повернувшись до своїх супутників, Мейсон додав — У такому разі, я думаю, нам залишається тільки відвести його назад до табору і послухати, що вони про нього знають. Може, ми щось інше витягнемо з цього фрукта, звівши його на очі з друзями. Його речі і чемодан, напевне, ще там, в якому-небудь з наметів. Давайте-но відведімо його туди, джентльмени, і побачимо, що знають про нього інші.

І він швидко й спокійно повернувся, щоб іти до табору, але тут Клайд, зіщулившись від жаху перед тим, що його чекає, вигукнув:

— Ні, будь ласка, не треба! Невже ви поведете мене туди? Ні, ні, будь ласка, не треба!

І тут заговорив Краут.

— Коли ми з ним ішли сюди, він просив мене поговорити з вами про те, щоб не вести його в табір, — сказав він Мейсону.

— Так от звідки вітер віє! — скрикнув Мейсон. — Ви занадто делікатні, щоб з’явитися в такому вигляді перед леді і джентльменами з Дванадцятого озера, але ви не хочете признатися, що були знайомі з