Читати книгу - "Вибрані листи"

в 12-ти книгах), письменник, знаменитий педагог, у кого й пройшов ораторський вишкіл Пліній Молодший. Основне, на чому наголошує Квінтіліан, — моральність оратора, а щодо стилю — це уникнення крайнощів (вишуканої пишності вислову — й архаїчної його суворості). Якщо Сенека, не схвалюючи надмірної уваги до слова, радить більше замислюватися над тим, що пишеш, а не над тим, як пишеш, то Пліній Молодший все ж з особливою прецизністю шліфує фразу, якою озвучує думку, майстерно сплітає слова, пам'ятаючи й Горацієву увагу саме до їхньої сув'язі (iunctura verborum), — тримається вже згаданої «золотої середини», ясності мови. Адже (зауважує Горацій) у житті — як і в мові: «довершеність — посередині; крайнощі хибні — обіруч». З такими засадами й вступає Пліній у свою адвокатську діяльність — виголошує свої промови в суді центумвірів, тобто «ста мужів», що розглядали майнові й сімейні справи; називає його «своєю ареною». Метафора, хоча з усмішкою, але точна, бо в суді, як на арені: «хто кого». Вчили ж у риторичній школі, що слово може солодити душу, а може бути й мечем. Застосовували й тут не вельми похвальні прийоми: модне на той час, надто серед молоді, пишнослів'я часто завуальовувало не лише правду, а й вбогу думку оратора. Пліній тримався свого — моральності і ясності вислову, не догоджував слухачам (судові засідання, у базиліках біля форуму, були відкриті, багатолюдні). До нас не дійшла жодна з адвокатських промов Плінія, зате з його листів дізнаємось, як пильно він опрацьовував їх, як дорожив своєю репутацією, своїм авторитетом, врешті, які поради давав молодим адвокатам (VII, 9). В одному з листів він не без гордості цитує поезію Марціала, де поет говорить про нього, — як сумлінно, день у день, у поті чола, він опрацьовує свої промови для «ста мужів» (III, 21). Наприкінці судової кар’єри, вже у зрілому віці, Пліній виступав у сенаті як захисник чи обвинувач намісників різних римських провінцій.

Пліній Молодший, переважно за Доміціана, зразково пройшов шляхом здобуття державних посад: від квестора й до консула — ніде не спіткнувся на «біговій доріжці почестей» (cursus honorum). Та хай яким насиченим державними й приватними справами, хай яким клопітним було життя автора «Листів», його все-таки можна ввібрати у два слова: negotia et otia — зайнятість і вільний час. У тій зайнятості — усе, що пов’язане з типовою для знатного римлянина кар’єрою: кожна державна посада — нові обов’язки. Найважче вони налягли на Плінія у 112 році, коли він, вже за Траяна, був призначений намісником у римській провінції Віфінії (Мала Азія). Імператор зробив цей вибір невипадково: він мав нагоду приглянутись до Плінія і як оратора (йому, вже як консулярові, доручали у сенаті найповажніші судові справи), і як державного посадовця: впродовж трьох років він завідував державною скарбницею; приглянувшись, оцінив передусім його надзвичайне почуття обов’язку й таку ж бездоганну моральність. Та й Пліній, ставши одним із найближчих до Траяна осіб, не раз мав нагоду виявити свою вдячність імператорові й навіть приязнь до нього: зокрема, з нагоди свого вступу на посаду консула (на цю посаду призначав імператор) він виголосив у сенаті на його честь знамениту похвальну промову — «Панегірик».

Але що справляло радість Траянові (про кращу кандидатуру годі було й мріяти), з того аж ніяк не радів Пліній: не до душі була йому адміністративна праця, не було й здібностей до неї, а у Віфінії чекало на нього безліч клопітних справ — віддалену провінцію заполонило беззаконня; всюди панував безлад, процвітало зіпсуття, вражала злочинна розтрата державних коштів з боку міських урядовців. Про все це Пліній писатиме Траяну, чекатиме на його пораду. У цих листах — розгубленість імператорського легата з консульськими повноваженнями, його нерішучість, скажімо, щодо того, як йому повестися з християнами (X, 96). Та водночас, що видно знову ж таки з листів, можна подивляти зусилля, яких він доклав, щоб виправдати своє високе становище, довіру імператора, врешті, сподівання самого населення провінції: Пліній здійснює низку добре продуманих заходів, щоб вивести провінцію з важкого занепаду і водночас підтримати престиж римської влади у віддалених краях. З Віфінії Пліній не повернувся, там і помер у 111 або 113 році.

До речі, у Віфінію, за особистим дозволом імператора, Пліній міг узяти з собою дружину, Кальпурнію, з якою побрався вже за правління Траяна (це був третій його шлюб, але й з Кальпурнією Плінієві не пощастило на потомство: немовля загинуло при пологах). Останній лист Плінія до Траяна стосувався власне від’їзду його дружини у Комо через смерть її діда Кальпурнія Фабата. Варто зацитувати цього листа, щоб іще більше подивуватися Плінієвій порядності й скрупульозності, передусім у фінансових справах: «Досі, володарю, я нікому не давав подорожнього листа, окрім тих, кого посилав у службових справах. Але цю незмінну свою засаду я був змушений порушити. Вважав, що надто жорстоко було б відмовити у подорожньому листі дружині, коли вона, дізнавшись про кончину діда, поривалась поїхати до своєї тітки, адже така послуга дозволяла їй якнайшвидше туди прибути, а ще я знав, що ти схвалиш подорож, причина якої — шана до родичів. Пишу тобі про це, бо, здається мені, був би невдячним, коли б серед інших твоїх добродійств, якими завдячую твоїй до мене зичливості, ось це одне приховав. Не сумніваючись у ній, мовби з твого дозволу, зробив я те, що пізно було б робити, якби звернувся до тебе по той дозвіл» (X, 120).

Ось такою, у найзагальніших рисах, була Плінієва зайнятість, не враховуючи обовязків (officia) у стислому значенні слова, — тих, які накладало на нього суспільство або сам імператор (був він, зокрема, куратором річища і берегів Тибра); таким був Пліній серед людей, homo inter homines, — постійно заклопотаний, завалений безліччю судових справ, проханнями заступитися за друзів, офіційними виступами, але, при всій тій засмиканості, — пунктуальний, обов'язковий, бездоганно чесний, готовий пожертвувати своїм часом, самим собою заради державної справи, заради друзів, яких було в нього так багато. Що ж підтримувало його на тій нелегкій дорозі, що змушувало ступати нею, не збиваючись на манівці? Знову ж таки — почуття обов'язку, без якого людина, суспільна істота, — й не людина, про що Ціцерон, зразок для Плінія, у своєму трактаті «De officiis» (про обов'язки); прагнення зберегти честь свого роду, загалом людську честь і порядність, а ще — суспільне визнання; так само, як Горацій не приховував того, що йому приємно, коли на вулиці всяк на нього вказує пальцем: ось він, перший лірик Риму, так і Пліній — коли один