Читати книгу - "Мертвий метелик, Костянтин Гончаренко"

  Ну а вона, якщо когось і любила по-справжньому, то це лорда Міна. Їй було так шкода, що опікун, який був важливою людиною в герцогстві і мав багато справ, не міг приходити до неї частіше, але тим ціннішим був кожен його візит.

  І ця сьогоднішня зустріч не стала виключенням. Хоча лорд її трохи засмутив неприємною новиною.

  - Мене переводять.  – сказав лорд Мін, напівлежачи в її обіймах і пестячи в руці бокал зі світлим вином. – Мої дії в герцогстві отримали високу оцінку і тепер я маю продовжити свою діяльність на іншому краю світу. Сьогодні, як тільки я вийду від тебе, я вирушаю в дорогу. Скоріш за все, в Паранію я більше не повернуся.

  - То ти більше не будеш приходити до мене? Я не побачу тебе знову? – Несса була розчарована звісткою і почувала себе зрадженою. – А як же опікунство? Що буде зі мною далі?

  - Все буде йти, як йшло. – відмахнувся від її питань лорд. Потім раптом застиг, вочевидь вражений якоюсь думкою. Засміявся. – Хоча, ти знаєш, можливо й справді… Це стало б гарним завершенням історії… Адже залишити тебе просто так тут було б… нецікаво.

  Він відставив бокал і погладив її по голові, занурив пальці у волосся. Від цієї простої щирої ласки Несса враз забула свої тривоги та замуркотіла, як кошеня, завовтузилася. Її пальці почали мандрівку по тілу лорда в обіцянці насолоди, але той зупинив її.

  - Ні, ні. Просто подивись мені в очі. – він зазирнув їй в обличчя, і Несса виконала його наказ, втупившись в білі вогники, що плавали в його зіницях. Її голова запаморочилася, вона безсило посміхнулася, відчуваючи, як тисяча цвяхів впилися їй у скроні. Відчуття було знайоме і не лякало. Боляче їй не було, але з кожним ударом серця вона слабшала, а цвяхи впивалися в голову все глибше.  На якусь мить вона подумала, що втратить тяму, але ця мить минула. Вона моргнула і міцна рука відпустила її голову.

  - Так буде набагато правильніше. – сказав лорд задоволено, підводячись з подушок. Несса помотала головою, проганяючи дивні відчуття і розчаровано посміхнулася, спостерігаючи, як її опікун почав одягатися. Його юна служниця, що приносила їм напої та обмахувала віялом під час його візиту, приступила до лорда з наміром допомогти, але той відмахнувся.

  - Піди в бібліотеку, приготуй мені папір та перо, я хочу написати листа. – велів він служниці, і та, вклонившись, вийшла.

  - Я залишу тобі подарунок. Наостанок. Але це сюрприз. – звернувся лорд до Несси. – Він буде на столі в бібліотеці. Подивишся на нього вранці, добре? Не раніше!

  - Я люблю подарунки. І сюрпризи, - грайливо посміхнулася дівчина, і перегорнулася на спину. Повільно провела рукою по тілу, закусила губу. – Дякую тобі, мій пане та володарю. Але ти впевнений, що тобі вже час йти?

  Лорд завмер, на мить вражений її рухами та виразом обличчя. Засміявся.

  - Ти справжнє диво, Несса. Я буду сумувати за тобою, не сумнівайся. Але на жаль, мені справді треба йти. Ще сьогодні мені треба предстати перед начальством, а П’ятеро терпіти не можуть, коли хтось запізнюється.

  Він написав в бібліотеці листа, поцілував її на прощання та вийшов з покоїв Несси, а замість нього з’явилася Вітала з помічницею і почали прибирати після його візиту. Несса ж взяла недопитий бокал та всілася на підвіконня спостерігати, як захід сонця кидає на воду річки помаранчеві відблиски.

  - З мого життя пішла любов, як світло йде, коли настане ніч. Але хоч зранку сонце знову встане, в житті моєму назавжди стемніло. – процитувала вона одну з тужливих поем, що читала сьогодні, та зітхнула. Це зітхання якось само собою переросло в позіхання. Вона раптом відчула себе сонною та втомленою, і, ледь дочекавшись, поки служниці закінчать прибирання, пішла спати, навіть відмовившись від ванни.

  Незважаючи на від’їзд лорда Міна, день вийшов чудовий. Але може завтра буде ще кращий?   

  ***

  Інтікамсі, наслідна баронетка з сім’ї Міссані, прокинулася в пеклі.  

  Відкрила очі, заозиралася, затремтіла. Пам’ять про останній рік впала на її розум, як орел падає на здобич в степу, і її тіло заколотило в нервовому припадку. Схлипнувши, вона скотилася на підлогу – на теплий паркет, осяяний сонцем, і заозиралася, шукаючи хоч якоїсь ознаки того, що все, що вона пережила за останній рік, було неправдою. Що все це був лише сон.

  Але все це було наяву. Думати про це було нестерпно, не думати – неможливо. Очі її наповнилися сльозами, а дихання перехопило. Вона закусила губи, відчула смак крові. Перед очима мерехтіли образи – все те, що пережила вона (чи не вона?) за останній рік, всі, хто був з нею. Потворні та не дуже обличчя, липкі та не дуже руки. А також інші чоловічі (і не тільки) органи…

  ЇЇ знудило – прямо на теплий паркет і лагідні сонячні промені, і трусонуло в новому приступі. Захотілося здерти з себе шкіру, яку вона ніколи тепер не відмиє від дотиків чужих рук, а ще – запустити руку в лоно і вирвати звідти все, що спаплюжив ворожий чаклун та інші клієнти «Палацу радості». 

  Вона схлипнула, важко піднялася, підійшла до дзеркала. Глянула і мимоволі скривилася в гримасі. День за днем Несса кожен ранок милувалася в дзеркало своєю юною вродою, але зараз з полірованого металу на Інтікамсі дивилася справжня потвора.

 Волосся стоїть ковтунами, а очі горять ненавистю. Сльози, що все ще струмлять по щоках, заливають срібного метелика на вилиці, доріжкою стікають до підборіддя, де змішуються з кров’ю з прокушених губ. Губ, які трясуться в невпинному ритмі нервового зриву.