Читати книгу - "Шлях до себе, Тея"

  Її голос на мить затремтів, наче вона ще не все сказала. Даринка відчула приховану напругу, ніби за цими словами ховалася ще одна таємниця, яку Олена не була готова розкрити до кінця.

  ***

  Даринка лежала в темряві, прислухаючись до приглушеного гулу нічного міста за вікном. Щось глибоко всередині нашіптувало їй, що завтрашній день буде іншим, немов на неї чекають невідомі зміни. Засинаючи, вона відчула легкий трепет, давно забутий, який повернувся в її серце. Сон, який охопив її, був іншим, ніж будь-коли раніше.

  У сні вона опинилася у величезному лабіринті, що здавався нескінченним. Стіни, вкриті холодним, вологим каменем, тяглися вгору, як неприступні вежі, випромінюючи пронизливий холод. Камені, слизькі на дотик, віддавали вогкістю, що проникала прямо в кістки, змушуючи її тремтіти. Лабіринт поглинав усі звуки, і її кроки луною розбивалися об стіни, створюючи відчуття, ніби за нею хтось невидимий слідкував.

  Повітря було густим і затхлим, ніби насиченим століттями мовчання. З кожним вдихом тяжкість у грудях посилювалась, і здавалося, що кожен новий крок веде її глибше в кам'яний хаос. Десь далеко чувся ледве помітний шурхіт, що нагадував рух когось невидимого. Її серце билося швидше, а напруга наростала з кожним кроком, огортаючи її тривогою.

  На вході до цього похмурого простору висіла табличка з незрозумілим написом: «Щоб знайти сенс життя, потрібно відкрити ____ дверей». Цифра, що мала вказувати кількість дверей, стерлася часом, залишивши лише порожнечу. Даринка нахилилася ближче, намагаючись розгледіти залишки літер, але це було марно. Хвиля гніву і розгубленості захопила її.

  «Що це за безглуздя?» – промайнуло у неї в голові. Стіни лабіринту ніби змикалися довкола, а тяжкість минулих рішень почала тиснути на плечі. Паніка поступово наростала, але вона швидко зібралася з думками.

  – Гірше вже не буде, – промовила вона, намагаючись заспокоїти себе, і рушила далі.

  Кожен її крок лунав глухим відлунням у порожньому просторі, немов сам лабіринт насміхався з неї. Шурхіт за стінами ставав дедалі виразнішим, але все ще залишався поза досяжністю. Її дихання ставало важким і нерівним, ніби це був не її подих, а чийсь інший. З кожним кроком вона наближалася до невідомого, де страхи й тіні минулого змішувалися з темрявою.

  Повітря було густим, насиченим запахом сирої землі й забутої старовини. Крізь щілини у стінах ледь чутно лунали невиразні шепоти, немов забуті душі намагалися донести щось важливе. Відчувалася тяжкість минулого, що тиснула на плечі, мов тягар невідкритих дверей, що стали непрохідними перешкодами.

  Довго блукаючи лабіринтом своїх думок і страхів, вона нарешті зупинилася перед першими дверима. Вони були старі, з облупленою фарбою, яка відлущувалася пластами, нагадуючи залишки забутих спогадів. Іржаві завіси ледве тримали їх, а над дверима висіла табличка: «Двері № ____, відкрий і знайди себе».

  Її рука затремтіла, коли вона доторкнулася до клямки. Двері здавалися важкими, неначе в них зберігався тягар її колишніх рішень. Глибоко в душі щось здригнулося – невпевненість, страх чи, можливо, надія. Лабіринт мовчки спостерігав за її діями, а шепіт у стінах ставав дедалі голоснішим, ніби щось або хтось чекав на її наступний крок.

  Зібравши всі сили, вона нарешті відчинила двері. Перед нею відкрилася похмура кімната, освітлена лише слабким полум'ям свічки. За столом сидів старий дід, застиглий у тиші. Його очі, глибокі, як сам лабіринт, невідривно стежили за нею. На столі лежав згорнутий аркуш, а свічка, що ледь догорала, кидала довгі тіні на стіни.

  Даринка завмерла на порозі, відчуваючи, як простір навколо насичується невидимою енергією. Її серце билося швидше, але не від страху – від передчуття чогось глибокого і незвіданого, що ховалося за межами цього моменту.

  – Хто ти? – запитала вона, зібравши всю свою рішучість. Її голос був тихим, але впевненим, хоча всередині все ще панувала тривога.

  – Хтось, кого ти знаєш давно, – відповів дід, його голос лунав глибоко, мовби він промовляв через роки. – Я тут, щоб допомогти тобі знайти те, що ти давно втратила.

  Даринка повільно підійшла до столу, її погляд ковзав по моніторах, на яких змінювалися сцени з життя її родини. Картинки відкривали таємниці минулого, які вона досі не бажала бачити.

  – Що це за місце? Чому тут показують життя моїх батьків? – її голос став тихішим, майже шепотом, коли безпорадність знову охопила її.

  Дід нахилився вперед, його очі блищали в напівтемряві, сповнені знань і мудрості.

  – Це не просто кімната, – тихо промовив він, але його слова вразили глибше, ніж будь-які інші. – Це місце, де ти можеш побачити своє минуле через призму їхніх рішень. Вони робили те, що вважали правильним, але це не означає, що вони не помилялися.

  Даринка мовчала, споглядаючи екрани, на яких миготіли кадри з її дитинства: радісні моменти, сварки, обмеження, накладені батьками. Вона завжди вважала їх відповідальними за свої проблеми, але тепер розуміла, що і вони були лише людьми зі своїми страхами і помилками.

  – Вони... вони не знали, як інакше, – прошепотіла вона, намагаючись зібрати свої думки.

  – Вони робили все, що могли, – підтвердив дід, його голос був спокійним, але пронизливим, мов вітер, що проходить крізь роки. – Пробач їх. І тоді звільниш себе.