Читати книгу - "Шлях до себе, Тея"

  Дід мовчки кивнув, його очі проникливо дивилися їй в душу.

  – Чи готова ти зробити наступний крок? – запитав він, його голос звучав глибше й загрозливіше.

  Даринка відчула, як її серце стиснулося від цієї думки, але вона більше не могла дозволити страху стримувати себе.

  – Я готова, хоча все ще боюся розчарувати когось...

  Дід кивнув знову, його погляд став серйознішим. Перед нею постала нова сцена: двері, що вели в темряву. Вона не знала, що чекає за ними, але вперше в житті її більше не лякала невідомість.

  Озирнувшись, щоб поглянути на діда ще раз, вона зрозуміла, що його вже немає. Лише лабіринт і вибір належали тепер тільки їй. Двері скрипнули, відчиняючись ширше, і тьмяний промінь світла проник у кімнату. Даринка зробила глибокий вдих і рішуче ступила вперед, залишаючи за собою тіні минулого.

  Темрява навколо здавалася застиглою у віках, а час втрачав своє значення. Кожен її крок ставав важчим, але водночас відчуття наближення до чогось важливого посилювалося. Даринка підійшла до чергових дверей. Їхній скрип лунко відбився в просторі, ніби це був крик стін, що давно не знали відчинення.

  За дверима відкрилася кімната, де стіни були вкриті картинами її життя. Яскраві сцени успіхів, перемог і тріумфів оживали в кожній деталі. Вона впізнавала ті моменти, коли її серце билося в ритмі перемоги, коли вона досягала того, чого прагнула.

  Але чим далі вона йшла, тим більше на картинах з'являлися порожні місця. Лише знаки питання заповнювали ці порожнини. Даринка зупинилася, відчуваючи, як тривога поступово огортала її серце.

  – Що це за пусті картини? – її голос звучав глухо, ніби з іншого світу.

  З тіні, мов із самого лабіринту, повільно виринув дід. Його постать зливалася з простором, а очі відбивали світло, мовби розгадували кожну її думку.

  – Це те, що ти ще не створила, – промовив він глибоким, багатозначним голосом. – Це майбутнє, що чекає на тебе. Кожен знак питання – не просто відсутність, а виклик, який ти ще не прийняла.

  Даринка застигла. Чи справді це були лише втрачені моменти? Чи це були можливості, які вже ніколи не повернуться?

  – Можливість? – її голос затремтів, але вона намагалася віднайти впевненість. – Що мене стримує? Чому я не завершила ці картини?

  Дід зробив паузу, його очі мовчки вивчали її обличчя. Потім він заговорив, і його слова мали кілька рівнів сенсу:

  – Страх. Ти боїшся не лише поразки, але й успіху. Страх стримує тебе, не даючи рухатися вперед, бо ти вважаєш, що невідоме – це пастка. Але що, як невідоме – це двері?

  Його слова пронизали її, але водночас відкрили нову думку. Невідомість завжди була для неї ворогом, а тепер цей страх набув іншого значення – він міг стати шляхом до свободи.

  Даринка перевела погляд на лист, що лежав на столі. Її руки тремтіли, коли вона розгорнула його. Слова, які вона прочитала, мовби розбудили її зсередини: «Ти стоїш перед вибором. Твоє життя ще не закінчене. Знаки питання – це можливості, які чекають на твоє рішення. Тебе стримує лише страх. Якщо хочеш більшого, виріши, чого насправді прагнеш, і дій. Майбутнє – у твоїх руках.»

  –  Я можу більше, – прошепотіла вона, і ці слова, мов луна, повернулися до неї. – Я повинна зробити більше.

  Дід стояв мовчки, ніби чекав цього моменту багато років. Його очі блищали в темряві, як відблиски далекого світла, що веде мандрівника.

  – А що ти відчула, коли дивилася на картини своїх досягнень? – запитав він, його питання мало глибокий сенс, якого вона ще не повністю усвідомила.

  Даринка замислилася. Її серце забилося швидше, коли вона згадала ті моменти.

  – Я відчула гордість, – її голос тепер звучав впевнено. – Згадала миті, коли досягала своїх перших успіхів. Це нагадало мені, що я здатна на більше. Але також я відчула, що ці успіхи вже в минулому. А попереду – порожнеча.

  Дід нахилився ближче, його голос став шепотом, мов вітер у старих стінах лабіринту:

  – Порожнеча – це не відсутність, а можливість. Ти бачиш її як прірву, але насправді це простір для твоїх мрій. Питання в тому, чи готова ти її заповнити. Адже далі – тільки невідомість. Але невідомість – це початок творення.

  Його слова проникли в неї, як холодний вітер, але тепер цей страх був іншим. Це був страх перед величчю, перед можливістю створити щось більше, ніж вона могла собі уявити.

  – Я більше не боюся, – твердо сказала вона, і її голос наповнився новою силою.

  Дід кивнув, і двері за його спиною відчинилися. Але за ними не було світла – лише густий морок, що тягнувся в нескінченність.

  – Ти готова? – запитав дід, його голос злився з простором, ставши частиною самого лабіринту.

  Даринка зробила крок уперед, її серце тепер билося рівно і спокійно. Озирнувшись ще раз, щоб поглянути на діда, вона побачила лише порожнечу. Дід зник, але тепер це вже не здавалося важливим.

  Вона продовжила свій шлях через лабіринт, і кожен її крок був наповнений тривогою та передчуттям змін.

  Стежка привела її до загадкового старого чоловіка, що сидів на простому дерев’яному стільці біля великої стіни. Чоловік мав довгу сиву бороду, а його очі світилися мудрістю. Обличчя було спокійним, як у того, хто багато пережив.