Читати книгу - "Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава"

Pov Алана

Ах… Літо!

Зелені сади… теплі промені сонця… пісні птахів вранці та запашні трави…

Як же це все чудово!

А знаєте, що ще прекрасніше? Вечір Евридани – свято, до якого вже поступово починає готуватися все наше містечко.

– Алано! – вивів мене із думок голос матері – віднеси, будь ласка, Олені книги, взяті минулого тижня. І занеси дорогою містеру Дрейку плед, який він замовляв!

– Добре, йду – радісно відгукнулася я і наостанок глянула в дзеркало.

З задзеркалля на мене поглянула дівчина, якій лише місяць тому виповнилося сімнадцять років. Русе, що відливало золотом волосся, заплетене в товсту косу, звисало з плеча і аж до поясу. Зелене плаття, розшите гладдю – моя перша великомасштабна робота – і салатові атласні туфельки ідеально підходили під сьогоднішній настрій. Здавалося, що дівчина, що дивиться на мене сама німфа Аланія, на честь якої мене і було названо – покровителька всього живого, що несе тепло та радість, які звуться Літом. Щиро посміхнувшись синьоокій красуні по той бік дзеркала, поправила шпильку у вигляді ромашки і вийшла з кімнати.

Будинок моєї родини, на відміну більшості сусідніх, був триповерховий. Він був неподалік від викладеної бруківкою центральної алеї містечка, і одразу виділявся серед усіх будівель на нашій вулиці.

На третьому поверсі у нас розташувалася велика купальня та склад, в якому зберігалися різноманітні дрібнички. Другий поверх займала вітальня, моя спальня та спальня моїх батьків.

Ну а на першому поверсі була кімната для прислуги і невеликий магазинчик, яким заправляв мій батько. Саме туди я й прямувала, спускаючись гвинтовими сходами з гарними різьбленими поручнями. Відчинивши дерев'яні двері, що ведуть з коридору до магазину, побачила маму, яка стоїть біля дверей в очікуванні.

Сам по собі магазинчик був невеликий. Це кімната середнього розміру з двома новомодними вітринами, які привезли з Парижу – столиці мод усього світу – а вздовж стін стояли стелажі. На вулицю виходили два великі вітражні вікна по обидва боки від найпрекрасніших у світі дверей.

Ці двері зробив мій прекрасний хрещений ще три роки тому, на моє прохання. Двері з обох боків мають гравіювання, але не звичайне з геометричним або квітковим візерунком, а з двома гігантськими зображеннями троянди та лілії. Я просто обожнюю розглядати цей витвір мистецтва. Мій хрещений просто майстер! У нього пішов на ці двері лише тиждень. Він сам, вручну, за маминим ескізом, вирізав цю красу на цілісному шматку дерева і перетворив на двері.

У магазині ми продавали книги, скриньки, елементи декору, які тато замовляють з того самого Парижу. А також мама і я іноді на замовлення робимо пледи та подушки, розшиваємо сукні та сорочки, шиємо спідниці, тощо. І ось зараз я понесу містеру Дрейку, замовлений ним в'язаний сіро-чорний плед.

 – Зайди по дорозі назад до Метью, візьми, будь ласка, булочок з корицею – попросила мама, простягаючи мені акуратно упакований паперовий скруток прямокутної форми, перев'язаний стрічкою і дві книги.

– Добре, обов'язково – пообіцяла я, осяйно посміхаючись матері. В наступну ж мить весело  поскакала далі, зустрівшись при виході із Зарою і кивнувши їй у знак привітання

Зара – це наша служниця, якщо за офіційною версією, але ми її такою давно вже не вважаємо. Їй скоро двадцять п’ять, і вона працює у нас уже майже десять років. Спочатку вона справді працювала у нас у ролі служниці, але зараз Зара продавець нашого магазину. Тато платить їй повноцінну платню. А живе вона у нас у кімнаті для прислуги, бо більше нема де. Дівчина не хоче переїжджати, хоч батько пропонував їй купити власний будиночок. Ця дівчина сирота і мама ще підлітком забрала її до нас під опіку. 

У піднесеному настрої я бадьоро прямувала до алеї з мармуровим фонтаном. По обидва боки вулиці знаходилися облицьовані цеглою будинки.… Ласкали слух шелест листя і спів птахів… вітер приємно обдував моє обличчя, смикаючи пасма, що вибилося з коси.

Повз мене приїхав екіпаж, запряжений парою гарних вороних жеребчиків, пригальмувавши трохи попереду

– Привіт, Свавільна! – нахабно привітав мене юнак-візник.

Цього хлопця звуть Рене, і ми з ним знайомі з дитинства. Дуже доброзичливий і наївний рудик, чиє оюличчя було засіяно ластовинням, у дитинстві, якось непомітно перетворився на статного молодика. Ні, ні руді локони, ні ластовиння нікуди не поділися... І задерикуватий характер теж залишився. Просто низький худорлявий хлопчина вимахав у зрості і став... мужнішим чи що?

Рене - син головного конюха міста. Як ви вже зрозуміли, якоюсь мірою син успадковує справу батька, адже скільки я його знаю, хлопець завжди любив коней і їзду на них.

Ну, а щодо цього дивного звернення… Ех… Ця кличка до мене давно прилипла. І все тому, що я захоплююсь не дуже дівчачим дозвіллям…

Здавалося б, ну захоплююсь, тай захоплююсь. Іншими на те яка справа?

Просто більшість людей вважають, що дівчина є дівчиною і вона не повинна захоплюватися "чоловічими" заняттями.

Ні, ви не подумайте, мене ніхто не принижував і не вважав неправильним. Просто виникали часті непорозуміння саме у цій сфері. Але оскільки батьки не проти, ніхто і не намагався мені показати настільки, на їхню думку, моє захоплення жахливе, особливо для дівчини.

– Привіт, Рене – дружелюбно відгукнулася я, зупинившись навпроти екіпажу

– Куди йдеш? – запитав хлопець, розглядаючи мою ношу.

– Я? До Олени – вказала на книги – і до містера Воткіненса – кивнула на скруток, пояснюючись.

– Знову до старого Дрейку?

– Ну, так – ствердно кивнула я.

– Так, може підвезти? – хитро посміхнувся Рене, допитливо, навіть якось по-дитячому зазирнувши мені в очі.

– Ні, дякую – пирснула я від сміху.

Ну, ось не може хлопець із самого дитинства відвикнути від цієї дурної звички і навчиться нормально дивитися на людей… а ще іноді дівчат спеціально смішить…