Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Зіщулившись у кухонному буфеті та слухаючи дорослі плітки, вона почула, як герцогова покоївка Ана Куя сказала:

— Маленька потворка. Жодній дитині не слід мати такого вигляду. Бліда і квасна, як склянка звурдженого молока.

— І така худенька! — погодилася кухарка. — Ніколи не доїдає вечерю.

Скрутившись позаду дівчинки, хлопчик обернувся до неї і прошепотів:

— А чому ти не їси?

— Тому що її вариво на смак як багнюка.

— А мені нормально.

— Ти їстимеш що завгодно.

Вони знову притулилися вухами до тріщини в буфетних дверцятах.

За мить хлопчик прошепотів:

— Я не вважаю тебе потворною.

— Цить! — засичала дівчинка.

Проте, заховавшись у глибокому затінку буфета, вона всміхнулася.

***

Улітку вони страждали від довжелезних годин хатньої роботи й ще довших годин навчання в затхлих кабінетах. Коли спека робилася нестерпною, діти тікали до лісу, де полювали на пташині гнізда, плавали в багнистому лісовому струмку або просто годинами лежали на своєму лузі, спостерігаючи, як повільно над головами повзе сонце, й базікаючи про те, де саме збудують свою молокоферму і скільки в них буде білих корів — дві чи три. Узимку герцог перебирався до свого міського будинку в Ос Альті, й що коротшими та холоднішими робилися дні, то недбаліше ставилися до своїх обов’язків вчителі, віддаючи перевагу сидінню біля каміна та грі в карти або розпиванню квасу. Знуджені та ув’язнені в чотирьох стінах, інші діти частіше отримували на горіхи. Тож хлопчик із дівчинкою ховалися в покинутих кімнатах маєтку, влаштовуючи вистави для мишей та намагаючись зігрітися.

Того дня, коли прибули екзаменатори Гриші, хлопчик із дів­чинкою вмостилися на підвіконні в запилюженій горішній спальні, сподіваючись побачити, як під’їжджає поштовий екіпаж. Натомість вони побачили сани, трійку, запряжену трьома чорними кіньми, що ковзнула до білих кам’яних воріт маєтку. Діти спостерігали, як вона без жодного звуку мчить снігом до герцогових дверей.

З екіпажа з’явилися три постаті в елегантних хутряних шапках і важких вовняних кефтах: одна — в малиновій, одна — в темно-синій і одна — в яскраво-багряній.

— Гришники! — прошепотіла дівчинка.

— Хутчіш! — озвався хлопчик.

За мить вони скинули черевики, нечутно помчали коридором, прослизнули крізь порожню музичну кімнату й чкурнули за колону в галереї, звідки відкривався вид на вітальню, в якій Ана Куя полюбляла приймати гостей.

Ана Куя вже була там: у своїй чорній сукні жінка нагадувала птаху. Вона наливала з самовара чай, а на зап’ясті у неї дзеленчало велетенське кільце з ключами.

— То, виходить, цього року їх лише двоє? — поцікавився низький жіночий голос.

Діти визирнули з-за поруччя балкона до кімнати внизу. Двійко гриш сиділи біля каміна: привабливий чоловік у синьому й жінка з пихатими витонченими рисами в червоних одежах. Третій, білявий юнак, тинявся кімнатою, розминаючи ноги.

— Так, — погодилась Ана Куя. — Хлопчик і дівчинка, обидва значно молодші за решту. Обидвом близько восьми, ми гадаємо.

— Ви гадаєте? — перепитав чоловік у синьому.

— Коли батьки покинули цей світ…

— Ми розуміємо, — втрутилася жінка. — Ми, звичайно, палкі прихильники вашого закладу. Нам просто хотілося б, аби більше шляхтичів цікавилися пересічними людьми.

— Наш герцог — надзвичайно видатний пан, — запевнила Ана Куя.

На балконі нагорі хлопчик і дівчинка задумливо кивнули одне одному. Їхній благодійник, герцог Керамзов, був прославлений герой війни і друг багатьох людей. Повернувшись із фронту, він перетворив власний маєток на сиротинець та будинок для вдів військових. Казали, вони щоночі згадують його у своїх молитвах.

— І які вони, ці діти? — поцікавилася жінка.

— У дівчинки є така-сяка схильність до малювання. А хлопчик радше почувається як удома на лузі або серед лісу.

— Але які вони? — повторила гостя.

Ана Куя стиснула безкровні губи.

— Які? Вони неслухняні, вперті, занадто прив’язані одне до одного. Вони…

— Вони чують кожне промовлене нами слово, — зауважив юнак у багряному.

Хлопчик і дівчинка від несподіванки аж підскочили. Він дивився прямісінько на їхню схованку. Діти зіщулилися за колоною, але було вже занадто пізно.

Голос Ани Куї шмагонув, наче батіг:

— Аліно Старкова! Мальєне Орецев! Негайно спускайтеся сюди!

Аліна й Мал неохоче спустилися вузькими закрученими сходами в кінці галереї. Коли вони опинилися внизу, жінка в червоному підвелася з крісла й жестом покликала дітей ближче.

— Ви знаєте, хто ми такі? — запитала вона. Волосся у неї відливало сталлю. Обличчя було помережане зморшками, але чарівне.

— Ви відьми! — бовкнув Мал.

— Відьми? — гиркнула жінка. Різко розвернулася до Ани Куї. — Ось чого ви вчите їх у цій школі? Забобонів та брехні?

Ана Куя знічено зашарілася. Жінка в червоному знов обернулася до дітей, в її темних очах мерехтіли іскри.

— Ми не відьми. Ми практикуємо Малу Науку. І оберігаємо цю землю та це королівство.

—