Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Хлопця й дівчину годували поточеним довгоносиками хлібом, а каюта, яку їм доводилося ділити ще з двома пасажирами й діжкою солоної тріски, була тісна, як шафа. Та вони не заперечували. Незабаром звикли до щогодинного калатання дзвона, криків чайок і незрозумілої керчинської балачки. Корабель став їхнім королівством, а море — широким ровом, що не підпускав ворогів.

Хлопець призвичаївся до життя на кораблі так само легко, як призвичаювався до всього. Навчився в’язати вузли й напинати вітрила, а щойно загоїлися рани, почав працювати пліч-о-пліч із екіпажем. Забув про черевики й босоніж без страху видирався на такелаж. Моряки захоплювалися його вмінням помічати дельфінів, зграї скатів і яскравих смугастих риб-тигрів, вмінням відчувати місце, де за мить із хвиль вирине могутня шагренева спина кита. Всі запевняли, що заробили б неабиякі статки, якби мали хоч крапельку його везіння.

Дівчина змушувала їх нервуватися.

За три дні після їхнього відплиття капітан попросив її якомога рідше виходити з трюму. Пояснював, що члени екіпажу забобонні, вірять, наче жінка на кораблі збурює погані вітри. Це була правда, однак солдати зраділи б радісній реготунці, котра розповідала б жарти або вчилася грати на сопілці.

А ця дівчина мовчки й нерухомо стояла біля загорожі, міцно вчепившись руками в шалик на шиї, застигла, наче вирізьблена з білого дерева носова фігура. Дівчина кричала вві сні, непокоячи чоловіків, що дрімали на марсі1.

Тож дівчина гаяла дні, ховаючись у темному череві корабля. Рахувала діжки з мелясою, вивчала капітанові карти. Вночі вона прослизала в притулок хлопцевих обіймів, коли вони разом стояли на палубі, впізнаючи серед безлічі зірок знайомі сузір’я: Мисливця, Вченого, Трьох Синів-дурників, яскраві спиці Розкрученого Колеса, Південний Палац із шістьма вигнутими шпилями.

Вона якомога довше не відпускала його, розповідаючи історії й розпитуючи, бо знала: заснеш, і прийдуть сни. Іноді їй снилися розбиті скіфи з чорними вітрилами й слизькими від крові палубами, людські крики в темряві. Але значно гірші були сни про блідого принца, котрий притиснувся губами до її шиї, поклав руки на її нашийник і викликав яскравий сонячний спалах її сили.

Після снів про нього вона прокидалася від дрижаків — це вібрувало всередині відлуння сили, а шкіра досі здавалася теплою від світла.

Хлопець притискав її міцніше і, заколисуючи, шепотів лагідні слова.

— Це лише нічне жахіття, — заспокоював він. — Сни минуться.

Він не розумів. Сни тепер були єдиним місцем, де дівчина могла використовувати свою силу, тож вона мріяла про них.

***

Того дня, коли «Ферргадер» пристав до берега, хлопець із дівчиною разом стояли біля загорожі, дивлячись, як наближається Новозем’я.

До гавані вони запливли крізь ліс пошарпаних погодою щогл і опущених вітрил. Повсюди стояли лискучі шлюпи й невеличкі джонки з кам’янистих узбереж Шу Хану, броньовані військові кораблі та шхуни для задоволень, огрядні торговельні кліпери й фієрданські китобійні судна. Надутий в’язничний галеон, що вирушав до південних колоній, хизувався банером із червоною смужкою, який повідомляв, що на борту перебувають убивці. Коли вони пропливали повз нього, дівчина готова була заприсягтися, що почула брязкання кайданів.

«Ферргадер» знайшов свій причал. Опустили трап. Портові робітники й матроси, вітаючись, перегукувалися, відв’язували мотузки, готували вантаж.

Хлопець і дівчина окинули поглядом доки, шукаючи в натовпі спалах багряної кефти Серцетлумачника або синьої Кликуна, перевіряючи, чи не зблисне на равканській зброї сонячний промінь.

Час прийшов. Хлопець узяв дівчину за руку. Його долоня після численних днів роботи зі шворками була грубою й мозолистою. Коли їхні ноги торкнулися дощатого причалу, здалося, наче земля під ними хвицяє й перекочується.

Матроси розреготалися.

— Фаарвел, фентомен! — кричали вони.

Хлопець із дівчиною рушили вперед, обережно роблячи перші нестійкі кроки до нового світу.

«Прошу, — подумки звернулася дівчина до всіх Святих, котрі могли її почути, — нехай тут ми будемо в безпеці. Дозвольте нам опинитися вдома».

1 Майданчик на щоглі вітрильного корабля, з якого стежать за горизонтом та управляють вітрилами. (Тут і далі прим. перекл.)

Ми були в Кофтоні вже два тижні, а я й досі губилася. Містечко лежало в глибині материка, на заході Новозем’я, за багато миль від гавані, де ми пристали до берега. Незабаром ми збиралися рушити далі, заглибитися в дикі хащі на території земені. Можливо, тоді змогли б почуватися в безпеці.

Я звірилася з маленькою власноруч намальованою мапою і повернула в інший бік. Ми з Малом щодня зустрічалися після роботи і поверталися до пансіону разом, але сьогодні я пішла купити щось на вечерю і геть заблукала. У моєму наплічнику лежали пироги з телятиною і капустою, які дуже химерно пахли. Господар крамнички запевняв, що це новоземські делікатеси, та я щось сумнівалася. Байдуже. Останнім часом усе однаково нагадувало на смак золу.

Ми з Малом опинилися в Кофтоні в пошуках роботи, яка б забезпечила нас грошима для дальшої подорожі на захід. Містечко було центром торгівлі юрдою, оточене полями невеличких помаранчевих квіточок, які люди жували тоннами. У Равці стимулянт вважався розкішшю, але дехто з моряків «Ферргадера» вживав його, щоб не заснути під час довгих вахт. Чоловіки-земені полюбляли запихати сухі квіточки між губою і яснами, навіть жінки носили їх на зап’ястях у вишитих кисетах. Кожна вітрина, яку я минала дорогою, рекламувала інший сорт: «Яскраволист»,