Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

1

– Шановні, хвилину уваги! – в одинадцятий клас зайшла молода вчителька. Зупинилася біля дошки та пробіглася очима по присутнім.

Слідом неохоче пленталися двоє нових учнів, яким вистачило одного погляду на майбутніх однокласників, щоб бажання втекти стрімко збільшилося. А вони лише грали в карти, зібравшись гуртом за однією з парт. Це супроводжувалося шаленими криками та сміхом, але щойно на територію зайшла їхній класний керівник, як вони зайняли свої місця та зробили зацікавлені обличчя.

– Знайомтеся, це Ліза і Женя Вернер, – продовжила вона в момент повного мовчання. – Вони будуть із вами вчитися.

– Можна запитання? – почувся голос з останньої парти, що так нахабно перебив учительку. – Хто з них хто?

– Островерхий, ти ще за минулий раз батька не привів, не виводь мене, – прошипіла вона і звернулася до новеньких: – Мене звати Віра Андріївна, я ваш класний керівник і вчитель біології. Виникнуть питання – звертайтеся, мене можна знайти в моєму кабінеті на першому поверсі... Так, книжки ви отримали, розклад візьмете на стенді. Що ще? – вона оглянула клас: – Лізо, сядеш на передостанню парту, а ти, Женю, туди, поруч із Данилом.

Закінчивши пояснювати, вона зникла, а новенькі пішли до вільних місць. Вони крокували, немов по подіуму, відчуваючи на собі десяток поглядів. Судячи з того, як метушилися очі однокласників, їх порівнювали і, ймовірно, сприймали за близнюків. Але справа не в цьому. Усього лише схожі риси обличчя: в обох пронизливі сірі очі, бліда шкіра і русяве волосся. В іншому – абсолютно різні.

Ліза відрізнялася від брата своєю простотою і невпевненістю. Звичайний одяг, мінімум макіяжу, а також жодних прикрас і розпущеного волосся. Не любила зайвої уваги, і вона її не отримувала.

Більшість зацікавлених поглядів було звернено до Жені. Розслабленою ходою він прямував до останньої парти, скидаючи брендовий рюкзак. Цей хлопець завжди намагався бути в темі й стежити за модою, як його минуле оточення. У світшоті з яскравим принтом і темних джинсах, з підкатами на щиколотці, а на носі круглі окуляри.

Біля своєї парти він розгубився. Тому що людина, з якою йому довелося сидіти, була так не рада цій новині, що не спромоглася прибрати ноги з сусіднього стільця. Під прицілом очей новенького він продовжував дивитися в телефон, займаючи зайве місце. Коли Женя готовий був подати голос, той нарешті опустив ноги й жестом запросив присісти.

– Співчуваю, – буркотів однокласник, дивлячись прямо на дошку. – Не кожен стерпить мене як сусіда по парті. Але вибору в тебе немає, тож – ласкаво прошу.

– Знаєш, мене теж, – збрехав Женя. – Думаю, потоваришуємо.

– Ти мене зненавидиш раніше, ніж ми потоваришуємо, – він протягнув новенькому руку. – Можна просто Данило.

Обмінявшись рукостисканнями, дивний однокласник встав з-за парти та пішов до дівчат, у яких завжди можна взяти зошит із домашнім завданням. У Жені з'явилася можливість роздивитися Данила і за кілька секунд дізнатися про нього майже все. Високого зросту, міцний; одним своїм виглядом викликав відразу і нерозуміння, а в бабусь, ймовірно, ще й бажання хреститися. Він був у джинсах із ланцюгами й толстовці із зображенням демона, на ногах – стіли, чорне волосся недбало укладене назад. Погляд холодний і млявий, що неможливо приховати, але він намагався. Неохоче посміхався однокласниці, реготав з їхніх жартів, а під час роздумів відтягував зубами пірсинг у нижній губі.

Продовжуючи спостерігати за сусідом по парті, Женя про себе зазначив: можливо, Данило мав рацію, кажучи, що його мало хто стерпить. Він тероризував дівчат своїм базіканням, а вони ледь слину не пускали, слухаючи його промови. Коли в поглядах однокласників відображалося захоплення одночасно з ненавистю, відчувався авторитет цього індивідуума.

Незабаром увагу Жені привернули дві дівчини, що підійшли до його сестри. Це здавалося цікавішим.

Висока брюнетка у відверто короткій сукні сіла на стілець поруч із Лізою.

– Мене Віка звати. Приємно познайомитися і таке інше.

Друга однокласниця з яскраво-червоним волоссям сіла на край сусідньої парти.

– Я – Марта.

Ліза натягнула доброзичливу посмішку і почала відповідати на нескінченну кількість запитань. Не знайомство, а допит.

– Так ви не близнюки?! – вигукнула Віка. Кілька разів обернулася до Жені, але сумніви не зникали. – Тоді чому ви в одному класі? Як?

– Я пішла до школи на рік раніше, – відповіла Ліза. – Батьки хотіли, щоб ми разом навчалися.

Їхні розмови припинив дзвінок на урок і повернення однокласників, відсутніх усю перерву. Ліза витріщилася на двері, зустрічаючи нові обличчя. Особливий інтерес викликала дівчина з темним пишним волоссям і гарною усмішкою. Вона йшла в їхній бік, і Ліза вже тоді розуміла, що це її сусідка по парті.

Першою з нею заговорила Віка. Вскочила зі стільця і поклала руку на плече подруги.

– Люба, у нас поповнення! Єлизавета та Євген.

Ліза помітила на собі незвичайний інтерес: її роздивлялися набагато довше, немов експонат. Та й сама Ліза не поспішала опускати очі. Усе в зовнішності незнайомки казало, наскільки вона відкрита і добра людина. Здавалося, з них вийшли б непогані подруги. Ліза рідко помилялася, бо вже давно виявила в себе дивну здатність – бачити людей наскрізь.