Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Привіт. Я – Даша, – вона посміхнулася і сіла за парту.

Поки не прийшов учитель, їхнє знайомство продовжилося. Лізі довелося вдруге розказувати свою біографію – те, що вона встигла розповісти дівчатам кілька хвилин тому.

На радість усім, замість вчителя літератури в клас зайшла Віра Андріївна. У цьому випадку її поява могла значити тільки одне.

– Шановні, уроку не буде, йдіть додому.

2

Усі почали збиратися, і тільки Данило не рушив з місця. Дочекався повернення свого найкращого друга Микити та пішов до нього.

– Йдемо до директора? – він розвалився на незручному стільці, закинувши ноги на край столу.

– Дивне в тебе хобі, – зауважив Нік. Оглянув напівпорожній клас і сховав цигарки з кишені в рюкзак.

Данило награно закотив очі.

– Дійшла інформація, що в нього в книжці відповіді до контрольної. Ну, якою він мені щоразу погрожує. Нам треба пробратися до нього і знайти ці чортові папірці. Усе геніально і просто.

– Просто?! – Микита повернувся до нього.

– Так, ми ж ще ні разу не попалися. А знаєш чому? – Данило хотів пригадати свої унікальні здібності викрутитися з будь-якої ситуації, але відповідь друга його дуже вразила.

– Може, тому що ми ще ніколи так не робили?

– Так ти зі мною? Треба, щоб хтось на шухері постояв.

– Не дарма моя мати забороняла з тобою спілкуватися, – пробурмотів Нік. – Ну, а куди я подінуся? Ходімо.

Данило задоволено кивнув, прибрав ноги з парти та встав. Збирався виходити з класу, як його зупинила Віка. Стала в проході між партами, перекривши собою шлях.

– Проведеш мене? – вона смикнула ідеально намальованою бровою і простягнула йому свій рюкзак.

– Вибач, люба, зараз не до тебе, – Данило взяв її за плечі, трохи посунув і пішов далі.

Віка так і залишилася стояти посеред класу, ображено надувши губи. Не очікувала такої грубості після всіх наданих їй знаків уваги. Та й проводжав він її досить часто, попри те, що жив в іншій стороні міста. Потім ігнорував, потім знову проводжав.

Данило підходив до дверей, коли почулися роздуми Микити.

– Даремно ти так. Могло щось перепасти.

– Начхати.

– Серйозно? З яких пір навчання важливіше?

Данило повернувся:

– Не важливіше, просто... коли Вітя захоче мене завалити, у нього нічого не вийде. Контрольна буде майже ідеальною. Заткнути його хочеться хоч раз, розумієш? Ніяка дівчина з цим не зрівняється.

Щоб точно переконатися, Данило знайшов очима Віку і зрозумів, що даремно часу вона гаяти не буде. Стала на стілець, щоб здаватися вищою, і промовила пропозицію, від якої неможливо відмовитися.

– Любі друзі, пропоную ввечері зібратися у мене вдома і відзначити появу нових людей у нашій родині.

Почувся радісний вигук однокласників, які нізащо не пропустять таку подію.

Гулянки у Вікторії Аддінгтон завжди проходили на найвищому рівні, запам’ятовувалися всілякою незрозумілою маячнею, що у звичайний день не трапиться, і котру потім можна обговорювати ще не один місяць.

Данило і Микита зупинилися у дверях, очікуючи на пояснення, але Віка не стала вдаватися в подробиці, пообіцяла скинути деталі в чат класу і підійшла до новеньких.

– Ходімо, – Данило підштовхнув друга до виходу.

Зі злісним сміхом вони спустилися на другий поверх і зупинилися в коридорі, де знаходився кабінет директора. Віктор Григорович майже не зачиняв двері на ключ – напевно, думав, якщо раніше його ніхто не намагався обікрасти, то так буде завжди. Правильно, нехай і далі так думає.

Залишалося дочекатися, коли він піде, що відбувалося доволі часто.

Данило сів на підвіконня і, відкинувши голову назад, прикрив очі, а Микита протягом п'яти хвилин гіпнозував двері.

Розташувалися вони у найзручнішому місці, звідки добре видно кабінет директора, поруч – бібліотека, де чудово ловить вай-фай. Тому скупчення учнів в цих коридорах не здаватиметься підозрілим.

За кілька хвилин двері відчинилися і з кабінету вийшов директор. Низького зросту з рідким чубом, що ледве прикривав лисину, у широких джинсах і ідеально випрасуваній сорочці. Іноді його стиль розбавляли підтяжки, через які йому приїлося прізвисько "гном". Переважно через зріст, але стиль теж зіграв свою роль.

Двері на замок він не зачинив, отже, йде не на довго. Ймовірно, на перший поверх, тому можна встигнути.

– Йдемо? – Нік штовхнув друга в плече, але жодної реакції не виникло. – Чуваче, ти спиш?

– А? – Данило здригнувся і ледь не сповз зі слизького підвіконня. Встиг зістрибнути сам. – Ходімо.

Він першим рушив у напрямку кабінету. Микита йшов слідом, розуміючи, що нічого путнього з цього не вийде, але й залишити друга одного не міг. Знав, що двом нічого не буде – судив за попередніми вчинками, котрі були не рідкістю.