Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З Данилом, якому в голову надходили самі шалені, але геніальні ідеї, вони постійно потрапляли в неприємності. І якщо тому було начхати на зауваження дорослих, то Микита просто втомився. Втомився пояснювати галасливій матері, що ніхто його не примушував і Данило не такий уже поганий. Звісно, ніхто його не слухав, тому щоразу доводилося терпіти лекцію про дурний вплив і погану компанію. Але ніякі слова матері не змусять Микиту кинути друга.
Відчинивши двері, Данило зупинився.
– Пропоную так: я шукаю, а ти стоїш між першим і другим поверхом, і спостерігаєш. Якщо побачиш, що він іде, дзвони мені.
– Ти ж йому весь кабінет рознесеш, – непокоївся Нік.
– Я так і планував, – Данило зачинив двері перед носом друга.
Тоді Микиті довелося діяти за планом, який, здавалося, з самого початку був приречений на провал.
Данило Островерхий обійшов увесь кабінет, від ідеального порядку навіть око сіпнулося. Стіл був порожнім, а шафа, що стояла в кутку біля вікна, приховувала в собі багато корисної інформації. Тільки через недавній ремонт стояла не на своєму місці, а за пів метра від стіни. Чи то директору було ліньки його пересувати, чи то простір за шафою використовували для гри в хованки, бо сховатися там і справді можна.
Данило втупився на книжкову полицю, і в очі одразу кинувся підручник фізики, з яким вони працювали. Інтуїція не підвела – там був аркуш із завданнями, а нижче – рішення.
– Якого дідька?! – у кабінет увірвався Микита. – Я дзвонив, а ти слухавки не береш! Йдемо!
На відміну від Микити, що поспішав і нервував, Данило був дуже спокійний. Мовчки простягнув другу аркуш, не бажаючи розповідати, що забув телефон у класі. Микита розумів це без слів. Він швидко сфотографував рішення, сховав аркуш у книжку і поставив на полицю.
Підходячи до виходу, хлопці почули голоси, що з кожною секундою ставали все голоснішими. Усвідомлення розпачу наздогнало обох у ту ж мить. Поки Микита вигадував виправдання їхньому візиту, Данило тягнув його за шафу, де в них ще був мізерний шанс залишитися непоміченими.
Двері відчинилися. Незграбні кроки директора і стукіт підборів оглушили незваних гостей. Не знаючи того, що відбувається, уява вимальовувала їм картинку, як директор плюхнувся в улюблене крісло, а завуч, прикривши двері, зупинилася посеред кабінету.
– Це що було?! – закричав Віктор Григорович. – Досить брати на себе мої обов'язки. Знайте своє місце, Наталіє Павлівно!
– Та що ви кажете? – скрикнула завуч. – Вони мають право вчитися, де хочуть. А ви зі своїми істериками тільки підозри викликаєте. Краще займіться справою і не турбуйтеся через дрібниці.
– Дрібниці?! – він вдарив кулаком по столу. Ця звичка працювала не тільки з учнями, а й із колегами. – Дрібниці кажеш? Ліза все пам'ятає і братику розповіла, я впевнений. Прийде час, і про це знатимуть усі. Ми не можемо так ризикувати!
– Залиш це на мене, – голос Наталії Павлівни пом'якшився. – Нехай будуть тут, під нашим наглядом. Радій, що з міста не виїхали. Якщо виникнуть проблеми, змусимо їх забути, ми це вміємо.
– Нехай по-твоєму, – він встав з-за столу і підійшов до неї. – Май на увазі, перед Менгеле сама будеш звітуватися.
– Звісно.
– Ходімо, – Віктор Григорович узявся за ручку дверей. – Скоро прийде Олег, треба ще з ним переговорити.
Почулося клацання замка, отже, небезпека минула, але з'явилася нова проблема – їх зачинили в кабінеті, звідки не вибратися.
– Що тепер робити? – Микита повернув друга до себе. – Ми б встигли втекти, якби ти знову не накосячив! Боюся уявити, що з нами буде, коли вони дізнаються, що ми все чули.
– Не жужжи, – бурмотів Данило. – Пам'ятаєш, що вони казали про новеньких? Мені щойно дійшло, що мова про них.
Нік сів на підвіконня.
– Ну, приблизно. Віктор не хотів брати їх до школи, а ще стерти пам'ять... Маячня якась. Хто такий Менгеле?
– Мені здається, тут тобі навіть гугл не відповість. Мене більше непокоїть, за що з ними так?
– Може, спочатку виберемося звідси?
– Та без проблем, – Данило виглянув у вікно, прикидаючи відстань до землі. – Стрибнути й усе.
– Серйозно? – підскочив Нік. – У тебе все так просто?!
– Зате ти завжди ускладнюєш!
Його слова мало належати до ситуації: тут набагато більше сенсу, який і сам Данило не до кінця розумів.
Він відчинив вікно і висунувся на вулицю. Обличчям відчув дрібні краплі дощу, холодний жовтневий вітер тріпав білосніжний тюль позаду нього. Отже, діяти треба швидко. Данило сів на підвіконня, висунув ноги та опустив голову. Тішило, що під вікном знаходиться клумба, яка значно пом'якшить падіння.
– Завжди мріяв вийти у вікно, – зізнався Данило, повільно сповзаючи вниз.
Микита схопив його за каптур:
– Може, не будемо?
– Не сци!
Данило полетів униз.
Обійшовся легкими синцями й забрудненими джинсами, які без зусиль відтер долонями. Для Микити кілька метрів здавалися прірвою, і, якби його не очікував друг, він би нізащо не зважився.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд», після закриття браузера.